Я дуже за нього рада, але він похмурніє:
— Вважай на кільця Сатурна, Рубі! Не забувай, вони...
Проте його лапа вислизає з моєї долоні, перш ніж він встигає закінчити, і я знову набираю швидкість, страшно прискорююся, так що мозок, здається, витягується з черепа на еластичній стрічці, а нерви в руках пронизує біль. По обидва боки від мене вибухають різнобарвними спалахами сонця, і що швидше я мчу до зір на краю світу, то прудкіше ті віддаляються, і я лякаюся, що ця подорож ніколи не закінчиться. Я намагаюся згадати, що ж я накоїла, аби заслужити цю кару.
А тоді з темряви виринає розлючений містер Беллінґ, як жахіття на Залізниці привидів у Скарборо — він кричить на мене, але слів я не чую, доки раптом над самим вухом не гримить:
— Твоя бідолашна мати тобі все дає, а ти сучка невдячна!
Я виставляю долоні перед собою, щоб захиститися від видива, але він не вгаває:
— Безсердечне, зле дівчисько.
Я пробую закричати «Ні!», бо знаю, що він скаже далі, але слова не йдуть, я не можу вдихнути, з моїх вуст зриваються страшні звуки, ніби я захлинаюся, захлинаюся повітрям, а примарний містер Беллінґ летить разом зі мною вниз криницею часу, тож доводиться закрити вуха руками, аби заглушити те, що він скаже далі — але я все одно чую, як він знову і знову повторює:
— Ти власну сестру вбила, Рубі! Ти вбила власну сестру!
— Я тебе питаю, що за дитина на таке здатна? — кричить він, бризкаючи від люті слиною.
Банті виспівує згори сходів:
— Ти готовий, Бернарде? Вистава починається о пів на восьму!
— Я все про тебе знаю, Рубі, — сичить містер Беллінґ. — Твоя мати все мені розказала!
— Не вбивала я своєї сестри, — сичу я у відповідь. — Її збила машина.
Але він тільки шкіриться й каже:
— Я не про неї, дурненька, я про твоє близня!
Промовивши ці дивні слова, він розвернувся на закаблуках і вийшов. Банті гукнула з коридору:
— Ми в театр, Рубі, побачимося пізніше!
Хряснули вхідні двері, «лендровер» поїхав.
Моє близня? Яке близня? Він узагалі про що? Якась частина мене розгубилася, але інша частина відчула, як удалині завила сирена. Шкірою ніби стоніжки лазили. Я притьмом кинулася у спальню Банті, де на верхній полиці вбудованої шафи мати тримала величезну колекцію неношеного взуття. Покопирсавшись серед ящиків, я знайшла те, що шукала — коробку для взуття без взуття, напхану аркушами паперу, що офіційно підтверджували наше існування, і випадковими предметами, яким не знайшлося місця деінде, але й викидати чомусь рука не поверталася. Там лежать медичні картки, техпаспорти, страхові поліси, зламана сережка, стара книжечка з талонами на продукти, срібний медальйон (див. примітку (хі)), іпотечні документи, запліснявіла кроляча лапка, стара театральна програмка і пластмасовий перстеник із хлопавки. Нарешті я добираюся до Джорджевого заповіту і свідоцтва про смерть, результатів випускних іспитів Патриції (тепер у Банті аж дві доньки — академічні невдахи), свідоцтва про шлюб Банті і Джорджа, свідоцтва про смерть Джилліан, а тоді — до свідоцтв про народження, стягнутих гумкою: Береніка Ейлін, Джордж Артур, Патриція Вів’єн, Джилліан Береніка, Рубі Елінор. І Перла.
Ось, Перла. Перла Ада Леннокс. Народилася у Фулфордському пологовому — очам не вірю — того ж дня, того ж місяця, того ж року, що й я. 8 лютого 1952 року. Я знову і знову перечитую її свідоцтво про народження, а тоді порівнюю з моїм, безмовно переводячи погляд з одного на інше, ніби вони врешті все мені пояснять. Але іншого пояснення нема: у мене справді була сестра-близнюк, «Перла Ада Леннокс». Серце страшно, загрозливо закалатало у грудях, але я нічого про цю сестру не пам’ятаю, навіть не можу згадати її обличчя. Дивний проблеск, ніби спалах фотоапарата: складені підковою картки з буквами — пиріг, ельф, риба, лимон, апельсин, і більше нічого. Може, Перла, як і брат-близня Елвіса, померла при народженні, а може, ми взагалі були сіамськими близнюками, тож вона мусила померти, щоб я жила, і саме на це натякав містер Беллінґ. Але я чомусь підозрюю, що це не так. Я дісталася до низу взуттєвої коробки без взуття й нарешті на самісінькому дні знайшла те, що шукала — ще одне свідоцтво про смерть, видане 2 січня 1956 року.
Причина смерті — утоплення. Мені згадується «Буря», «кістки коралами стають» і рибалки, що пірнають за устрицями у Південнокитайському морі, але не згадується ніякої Перли, тим паче сестри-близнючки.
То я втопила рідну сестру? Як таке може бути? Я ж навіть втопитися не змогла. Я відкрила срібний медальйон і знову втупилася у дві фотографії мене-немовляти, які знайшла колись у тумбочці Банті біля ліжка. Лише після довгого й ретельного вивчення я зрозуміла, що одне з личок на диптиху належить не мені, а моїй сестрі. Я дивилася на них і дивилася, доки в мене не розболілися очі, намагаючись зрозуміти, хто з них я, а хто — ні. Одна з них — справжня перлина, що тільки прикидається рубіном, але я гадки не маю, хто.
Я склала всі документи назад у коробку й закрила шафу. Коли містер Беллінґ привіз Банті додому, я вже лягла у ліжко і вдала, що сплю, коли Банті зазирнула в кімнату, як узяла за звичай останнім часом — мабуть, аби перевірити, чи я ще дихаю. Але тоді я чомусь передумала і рвучко сіла у ліжку, так що мати аж закричала, ніби побачила, як зомбі вибирається з могили. Я увімкнула лампу й помахала срібним медальйоном.
— Чому ми ніколи про це не говорили?
Мовчанка Банті мене налякала, бо я не знала, що вона приховує. Нарешті мати нервово ковтнула слину і сказала:
— Ти забула.
— Я забула? Ти про що?
— Ти витерла це з пам’яті. У тебе амнезія, — коротко пояснила Банті.
Навіть приголомшливі новини, що мали вибити в мене землю з-під ніг, вона повідомляла роздратованим тоном.
— Доктор Геддов сказав, що це, мабуть, на краще, у світлі того, що сталося.
Вона майже зникла за дверима, але щось її спинило.
— Ми всі вирішили, що так буде краще, — додала вона. — Врешті, ніхто не хотів згадувати, що сталося.
— Але ж не можна просто взяти й вимарати таке із пам’яті! — заволала я. — Не можна просто вдати, що когось ніколи не існувало, не говорити про них, не передивлятися фотографії...
Банті сховалася за дверима, так що лишилася тільки її рука і голос.
— Фотографії якраз були. І, звичайно, ми про неї говорили — це ж ти вимарала її з пам’яті, а не ми.
— То це я в усьому винна? — заверещала я.
Запала тиша, що розпливалася, як калюжа водянистої сполуки, пришпилюючи нас до місця, доки я не впустила в озеро мовчанки питання, якого більше не можна було уникнути. Поверхнею побігли брижі.
— Як я вбила сестру?
Коли кільця на воді сягнули Банті, вона зітхнула.
— Ти зіштовхнула її у воду, — рівним голосом сказала вона. — Це нещасний випадок. Ти не знала, що буде. Тобі було чотири роки.
— Нещасний випадок? — повторюю я, як відлуння. — Бернард Беллінґ говорить про це так, ніби я холоднокровно спланувала вбивство...
До її честі, голос у матері роздратований.
— Дарма він про це з тобою заговорив... — вона завагалася. — Звичайно, спочатку я тебе звинувачувала, але, врешті, це нещасний випадок...
Її голос стих, але потім вона втомлено додала:
— Це було так давно, що не варто про це і згадувати.
Вона нарешті спромоглася зникнути за дверима спальні, але за кілька хвилин вернулася і сіла на краєчку ліжка. Вона забрала в мене медальйон, відкрила і довго сиділа мовчки.
— Хто з них? — нарешті спитала я. — Хто з них Перла?
Вона вказала на фотографію зліва:
— Перлиночка моя.
І розридалася.
О ні, ми знову летимо вниз, вниз, вниз, у тьму минулого і провалля часу. Це колись скінчиться? Он Трусь пригортає Деніз, он ляльковий будиночок Дейзі та Роуз, і я собі думаю — Рубі та Перла, Рубі та Перла, близнята-коштовності, й одразу згадується скарбниця відьми з «Гензеля і Гретель», по вінця повна опалами розміром із гусяче яйце, рубінами розміром із серце, діамантами, як крижинки, смарагдами, як льодовикові озера, сапфірами, як скалки літнього неба, і перлами — велетенськими осяйними перлами на довгих нитках, я простягаю руку й намагаюся вхопити разок перлів, але пальці ковзають гладкими кулями, а я лечу далі крізь град булавок і метеоритний дощ ґудзиків, повз незримого Імонна Ендрюза, який каже: