— Рубі Леннокс — це твоє життя!
А тоді просто над вухом кричить Папужка, і, наділений даром мови у Шафі, заводить своє:
— Рубізамовкнирубізамовкнирубізамовкни.
А тоді — просто темрява, глибока сліпоглухоніма пітьма, що тягнеться, і тягнеться, і тягнеться, і я поринаю в неї, як рибалка, що шукає перлу, а тоді — спалах! Над головою світло, я встигаю подумати «світло для світу» і зрозуміти, що, мабуть, наближаюся до дна шафи. У світлі стоїть фігурка, і що ближче я до неї, то вона яскравіша — випросталася, як Венера Боттічеллі, на осяйній перловій мушлі, прозорій і світлій, тепер я майже можу її торкнутися, торкнутися моєї сестри-близняти, мого двійника, мого дзеркала — вона сміється, щось каже і простягає до мене ручки, бо давно на мене чекає, але я нічого не чую, крім годинника над головою (б’є четверту, п’яту, шосту) і якогось скімління і шкрябання при дверях; а тоді знову темрява, вовняний саван темряви, темрява намагається пробратися всередину мене, набивається в рот, ніс і вуха цупкою чорною шерстю, я розумію, що мене ховають живцем, земля сипле на труну, сочиться у щілини. Світлі щілини...
— Рубі?
В одній зі світлих щілин прозирають губи і жовтуваті зуби, око-зуб зблискує золотом, рот знову і знову щось повторює, і лише зосередившись на губах що є сили, я не без подиву розумію: вони моє ім’я промовляють. Рубі.
— Рубі, як ти почуваєшся? — вуста посміхаються й тягнуться вгору, переді мною — дивна на вигляд немолода жінка з косичками, обмотаними навколо вух, як навушники. На шиї в неї на ланцюжку висять окуляри у тонкій золотій оправі.
Я не можу нічого сказати — горло болить, ніби його наждаком протерли, а голова розколюється. Я мружуся на сонячне світло, що сочиться у лікарняне вікно й падає на зелений лінолеум великими геометричними плямами.
— Привіт, Рубі. Я — доктор Герцмарк, і я хочу тобі помогти. Дозволиш?
У кімнаті доктора Герцмарк завжди жарко і душно. Мабуть, вона це навмисне, щоб пацієнтів хилило на сон. У неї завжди є запас солодощів, дивних липких булочок із корицею і пундиків із лимонним сиропом, а ще вона наливає гірку каву, яку я п’ю, щоб не заснути. Або смокчу грудки коричневого цукру, схожі на спресований пісок — їх вона тримає у тарелі на столі. А тоді вона питає своїм дивним німецьким акцентом:
— Рубі, не хочеш лягти?
Бо вона нічого мені не наказує, тільки питає, а тоді вкриває мене ковдрою (темно-синьою з червоними швами, як кінська попона) і каже:
— А тепер, Рубі, уяви, будь ласка, що ти загорнулася в один із кольорів веселки, і порахуй від десяти до нуля...
Я щоразу вибираю інший колір, аби перевірити, які вони, тож можу сказати, що червоний — це, звісно, колір рубінів, а помаранчевий наповнює світлом. Від жовтого в роті бульбашки, ніби ти ковтнула лимонного шербету, а зелений — це колір літньої трави після дощу (меланхолійний колір). Синій — колір чарів, фіолетовий на смак, як льодяники від кашлю. Червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитий, синій, фіолетовий. Як кольорові льодяники з нашої фабрики «Ровнтрі». З вікон доктора Герцмарк чути запах фабрики і полуниць, бо цієї пори року роблять полуничне желе.
— А я найбільше люблю запах какао, — бурмочу я.
На що доктор Герцмарк по-чужинськи виразно каже:
— Гм-м-м.
А що ж блакитний? Блакитний — це колір пам’яті. І найгарніших квітів, дзвоників, гіацинтів і незабудок, схожих на маленькі зірочки, у саду дядька Тома, тільки зараз нічого не квітне, бо зараз зима і сади замело. Друге січня 1956 року. Терплячій доктору Герцмарк уперше вдалося повернути мене до того доленосного дня, і ось я сиджу за столом у котеджі дядька Тома в Елвінґтоні. Ми сумлінно відвідуємо його на Новий рік. Його дружина, тітонька Мейбел, каже до Банті:
— Дуже раді вас бачити, — а тоді повертається до Джилліан і Патриції: — Як, не терпиться повернутися до школи після канікул?
На що Патриція каже «так», а Джилліан — «ні». Дядько Том повертається до Джорджа й каже:
— Я думав, дороги геть замете, учора була справжня завірюха.
— Точно. Ми ледве добралися.
Тітонька Мейбел пригостила нас несезонним салатом, і, згадуючи круглі листочки салату і бліді диски огірка, схожого на зелений лід, я здригаюся й кажу:
— На обід був салат із язика.
Я зі сміхом розказую, як Джилліан вгризлася у товстий кусень холодного язика, який тітонька Мейбел щойно нарізала (вона сама приготувала язик спеціально до нашого візиту). Джилліан відкушує великий шмат і, швидко проковтнувши (мабуть, у попередньому житті померла від голоду), каже до Банті:
— Чому ми такого ніколи не їмо вдома? Мені подобається.
Спостерігаючи, як тітонька Мейбел відрізає ще шматок, Джилліан питає:
— А що це?
Тітонька Мейбел усміхається:
— Язик, Джилліан.
Джилліан супиться, перетравлюючи цю інформацію — буквально і метафорично — і повторює слово «язик» знову і знову, пробує слово на язику, тримає під піднебінням із дедалі більшими сумнівами, а тоді опускає ножа й виделку і втуплюється в половинку помідора на тарілці. Патриція безсердечно регоче над розгубленим виразом Джилліан, а Перла до неї приєднується, хоча не знає, над чим сміється старша. Перла любить сміятися — я похмура і вічно похнюплена, а вона погідна і сонячна.
— Досить, — заявляє Банті, бо сміх її тривожить, ятрить глибокі незагойні рани в душі.
— Після обіду можете погратися у снігу, — каже Джордж. — Ми спакували ваші чобітки у багажник.
— І великого сніговика зможемо зробити? — захоплено питає Перла.
Дядько Том сміється:
— Можете взяти у сараї вугілля на очі.
— Досить, — різко кажу я докторові Герцмарк, бо всередині щось крається від того, що Перла просто перед очима і водночас цілковито недосяжна.
Доктор Герцмарк відламує мені шматок карамельки від великої брили й каже:
— Продовжимо наступного разу.
Коли я підношу скалку карамельки на світло, сонце сіється крізь неї, як крізь бурштин, а запах полуниць переслідує мене аж додому.
Банті й тітонька Мейбел застібають нам куртки, зав’язують шарфи, роздають рукавиці. У нас із Перлою в’язані шапочки з білими помпонами, у мене червона, а в неї синя. Перла в такому захваті від снігу, що нетерпляче тупцяє й ледве може встояти на місці, щоб на неї вдягли чоботи.
— Стій рівно, Перло! — командує Банті, незграбно запихаючи її ноги в чоботи.
Коли Банті нарешті вирішує, що одягу на нас достатньо, тітонька Мейбел відкриває задні двері, і ми вибігаємо на мороз, де наші голоси котяться чистим повітрям, як дзвони.
— Тільки до качиного ставка не ходіть! — гукає тітонька Мейбел нам услід, коли ми вибрідаємо на незаймане поле, і її слова котяться за нами понад білизною.
— Досить.
— Значить, іншим разом, — усміхається доктор Герцмарк. — А ти бачила новини про танки у Празі?
— Страшне, — погоджуюся я, хрумтячи російською карамелькою.
Ми обидві здригаємося, коли з даху «Ровнтрі» починає завивати сирена, але доктор Герцмарк каже:
— Це просто пожежне навчання.
З тим самим успіхом тітонька Мейбел могла би сказати «Тільки йдіть прямо до качиного ставка», бо, щойно опинившись у полі, ми рушаємо до озерця, де збираються тітоньчині качки і гуси. Навесні ми тримали в руках курчат, жовтих, як жовток, і поверталися додому з велетенськими блакитними качиними яйцями, дуже красивими, але жахливими на смак, а ось узимку ми ставка ніколи не бачили, й на якусь мить приголомшено завмираємо, бо це — місце зачакловане, замерзла крижана пустка виблискує білим, а припорошені снігом дерева на острівці посередині виглядають так, ніби трусни їх — і задзвонять, як у казці. Узимку качиний ставок став повноводий і затопив шмат поля, тож подекуди під прозорою кригою прозирає зелена трава.