По краях ставка товчуться гуси, а пара качок плаває лінивими колами серед крижинок, не даючи озеру замерзнути, однак більшість пташок лід загнав на острівець посередині. Забачивши нас, вони починають крякати й ґелґотати.
— Треба було хліба взяти! — бідкається Патриція.
Джилліан із захопленим вереском тупає по міцній кризі на дальньому кінці озера, як ошалілий діснеївський кролик.
— Обережно, — попереджає Патриція і бреде геть услід за качками.
Перла вистрибом кидається до Джилліан, яка здійснила диво й ходить по воді. Джилліан майже сягає острівця, коли лід видає загрозливе «трісь!» і трохи просідає, так що стає видно край, де він тоншає і знову перетворюється на рідину завдяки марафонським зусиллям качок. Перла вже обома ногами стоїть на кризі, і Джилліан зі сміхом гукає:
— Ходи, ходи, не бійся! Перла — боягузка-гуска!
Вона знає, що Перлу завжди можна взяти на слабо. Я кличу сестру назад, але Джилліан на мене злиться:
— Рубі, замовкни! Ти як маленька!
Я налякано роззираюся у пошуках Патриції, але вона саме зникла за мерзлими деревами. Перла вже здолала півдороги до Джилліан, і я бачу, як просідає і здіймається лід. Я починаю плакати. А Джилліан не змовкає:
— Давай, давай, Перло!
Аж раптом лід у Перли під ногами накренюється, і я з жахом бачу, як вона зіслизає вниз, мов на гірці, і повільно ковзає у воду ногами вперед. Провалившись у ставок, вона розвертається до мене, й останнє, що я бачу — це її видовжене від жаху лице. Останні слова, які вона каже, перш ніж чорна вода її поглине, висять у морозному повітрі крижаними кришталиками звуку ще довго по тому, як білий помпон на її шапочці зникає углибині.
Я прикипаю до місця. З вуст рветься протяжний істеричний крик. Я свідома страшного звуку, що б’ється ізсередини, і свідома, що Джилліан з острівця кличе Патрицію, і що Патриція біжить до нас, і що лементують птахи, але чую тільки останні слова Перли, що жаско відлунюють у мене в голові: «Рубі, поможи! Рубі, поможи!».
Патриція пірнає в озеро й майже одразу випливає знову, відпльовуючись холодною водою. Вона кліпає, як дивна амфібія з налиплим на голову рідким волоссям, і знову змушує себе пірнути. На той час крик сягнув не лише котеджу дядька Тома, а й сусідньої ферми, і до нас звідусіль біжать люди, толочачи снігову цілину. Хтось витягає з води Патрицію, що посиніла і дрижить від холоду, загортає у грубу брудну куртку й несе геть. Натомість у озеро впевнено заходить робітник із ферми, але майже одразу з подивом розуміє, що далі доведеться просуватися вплав — качиний ставок несподівано повноводий.
А Перлу затягнуло кудись під лід, і вона відмовляється виходити зі схованки. Вона погоджується вийти допіру за кілька годин, коли чоловіки притягують гаки і ятери на рибу. Дебелий рябий чолов’яга з масивною щелепою приносить її на руках через потолочений сніг, тримаючи подалі від свого тіла, як щось дуже вразливе і важливе, адже вона і справді дуже вразлива і дуже важлива. Він здригається всім тілом від тамованого плачу.
А в мене серце крається, крається на великі биті скалки льоду. Я дихаю шумно й пожадливо, я захлинаюся повітрям, і якби я могла спинити час, спинити його назавжди, щоб павуки плели павутину у мене в волоссі, а качки завмерли посеред ополонки і їхнє пір’я довіку пливло крізь час, то я так і зробила б.
Обм’якле тільце Перли вкладають на кухонний стіл, а нас тітонька Мейбел виганяє до вітальні по той бік коридору. Патрицію вже відправили до лікарні. Джилліан сидить у кріслі й не підводить погляду зі своїх ніг. У вітальні пахне камфорою і старим деревом. Єдиний звук — це цокання годинника на камінній полиці, який б’є що чверть години. У мене немає сил сидіти на стільці, тож я натомість згортаюся клубочком за диваном і там і лежу, заніміла. У вухах у мене не страшні слова Перли, а крики Джилліан.
Коли Патрицію витягли зі ставка, а вона копалася, кричала і рвалася назад у воду шукати Перлу, Джилліан ще лишалася на острові (врешті хтось притягнув човника і її звідти дістав). Коли чоловіки взялися шукати Перлу, Джилліан почала скакати, як дикунка у книжці з малюнками, виконуючи власний первісний танець. Нажахана, що її звинуватять у всьому, вона вказала на мене і кричала, скільки було сил у легенях:
— Це вона, це вона, це вона! Це Рубі її штовхнула, штовхнула Перлу у воду! Я бачила! Я все бачила!
А я стояла там, приголомшена, і дивилася на мерзлу траву під льодом, де звило холодне гніздо довге біле перо однієї з гусок тітоньки Мейбел.
— Усе добре? — питає доктор Герцмарк, обіймаючи мене й колисаючи, як маленьку.
За певний час я стихаю, і ми сидимо у доброзичливій тиші, слухаючи шелест велосипедних коліс — це роз’їжджається денна зміна «Ровнтрі». А тоді доктор Герцмарк витягає з шухляди і вручає мені шоколадний кекс. Я відколупую цупку гофровану сріблясту чашечку.
— А мати в усьому звинувачувала мене. Вона навіть відправила мене до своєї сестри у Дьюсбері, бо бачити мене не могла.
— Бо ти нагадувала їй Перлу, а не тому, що вона тебе ненавиділа, — припускає доктор Герцмарк.
Я стенаю плечима.
— Може, і те, і те. Шкода Банті, одразу двох дітей втратила. І Патрицію шкода: ми чекали, що вона щось зробить, порятує Перлу. А вона не змогла. І Джилліан також шкода, — раптом на власний подив додаю я. — Якщо хтось і винен, то це вона. Але вона загинула. І Перлу шкода, бо вона теж загинула.
— То що, — посміхається доктор Герцмарк, — нам перебирати всіх людей на землі, живих і мертвих, примовляючи «шкода такого-то» чи «шкода сякого-то», перш ніж ми дійдемо до «шкода Рубі»?
Я приміряю ці слова, ану ж бо підійдуть — «шкода Рубі» — та щойно вони зриваються з моїх вуст, я заходжуся плачем і плачу, доки ледь не тону в озері власних сліз.
Я побувала на краю світу й повернулася, зате тепер знаю, що покладу до нижньої шухляди. Сестер своїх.
Аліса сиділа на кухні у своєму кріслі-гойдалці у промені вересневого сонця й годувала щойно охрещену Елінор. Малятко Нелл заснула на груді, й Аліса і собі кивала носом, нездатна взятися за непраний одяг, негодованих дітей і невдоволеного чоловіка, до яких звелося її життя.
У голові клубочилися похмурі метафори: їй ніби поклали на груди величезну каменюку, і тепер вона повільно задихається під її вагою, як стародавні великомученики. Аліса, безбожниця навіть за кращих обставин, навіть уявити не могла, за віщо вона так страждає.
Крізь сон вона байдуже прислухалася до рипу воза й почула, як загавкав пес. Вона знала, що це щось та значить, тільки ніяк не могла зрозуміти, що саме, а тоді дивний голос сказав щось несосвітенне комусь із дітей («Бонжур»). Аліса ледь не впустила немовля, поквапцем застібаючи сукню. Жан-Пол Арман! Він велично випростався на порозі, а тоді, не чекаючи на запрошення, сів до кухонного столу й почав поливати екстравагантними сентиментальними компліментами маленьке мишасте дитинча, майже загублене вглибині великої дерев’яної колиски.
— Шасліва маті! — сказав він своїм екзотичним акцентом. — Шкода, шо маля не фотографував!
Що ж до фотографій, то Аліса розпачливо намагалася згадати, чи вона нічого не підписувала. Вона ж не зобов’язувалася виплатити гроші, яких у неї все одно нема? (Усе її земне майно зводилося до шести срібних шестипенсовиків у металевій коробочці від чаю на камінній полиці). Материнська забудькувата голова перетворилася на сито.
Мсьє Арман витягнув із великої чорної шкіряної сумки плоди своїх трудів. Три карточки він оправив, аби продемонструвати клієнтці, що їй нагально треба заплатити ще й за рамки, аби виставити своїх нащадців у щонайкращому світлі, хоча одна зі світлин у рамці (і то, варто сказати, значно дорожчій, ніж дві інші) — улюблена фотографія самого мсьє Армана — зображала ніяких не нащадків, а Алісу, що ховала набубнявіле дитиною тіло за шезлонгом і загадково всміхалася камері.