— Belle, — схвально пробурмотів він, штовхаючи портрет через сосновий стіл.
Аліса байдуже поглянула на світлину, але все ж простягнула руку і взяла портрети дітей: застиглими й непорушними вони чомусь видавалися значно симпатичнішими, ніж у житті. Її очі зволожилися, і вона тихо схлипнула. Мсьє Арман видобув, як фокусник, із однієї з численних кишень величезну (і чисту) шовкову хустинку і широким жестом подав Алісі. Вона геть не по-дамськи вишморкалася, рвучко встала з-за столу, взяла з полиці над каміном коробку від чаю, відкрила й мелодраматичним жестом висипала її вміст на стіл, так що монети розсипалися лицями дітей.
— Ось, — трагічно заявила вона, — це все моє земне майно. Я у ваших руках.
І розридалася.
Мсьє Арман розгубився — йому частенько траплялися клієнти, нездатні заплатити, власне, він звик і майже цього очікував, але такої істеричної, такої емоційної, такої, власне, чужинської реакції він ще не бачив, тож йому знадобилося кілька секунд, щоб зібратися й потягнутися до її тонкої долоні.
— Люба пані, — сказав він. — Люба, люба пані, не засмучуйтеся, я не візьму у вас грошей.
Це заскочило Алісу зненацька. Вона не могла пригадати, щоб хтось говорив із нею так ласкаво; більшість тільки й думала, як вициганити в неї копійку, тож вона підозріливо поглянула на мсьє Армана.
— То що ж тоді візьмете? — спитала вона, гордовито піднявши підборіддя на випадок, якщо він зазіхне на її честь.
— Нічого я, люба пані, не хочу, крім вас щасливу.
Вчителька у ній схотіла була виправити його граматику, але несподівана ласка увімкнула у ній насос для сліз, тож вона почала ридати і голосити так, що мсьє Арман аж захвилювався, чи вона при здоровому глузді.
Це не лишилося непоміченим, і тривимірні діти Аліси мовчки виросли на порозі.
— Мамко, — спитала Ада, — шо си стало?
Почувши сільську вимову своєї найстаршенької й найкращенької дитини, таку не схожу на барокову екзотику голосних мсьє Армана, Аліса заридала ще голосніше.
Нарешті емоції стихли, діти розбіглися, а мсьє Арман наготувався знову сідати на свою рипучу колісницю. Приклавши руку до грудей зліва, він сказав:
— Я серцем, люба пані, відчуваю, що у вас багато нещастя і горя. Ви... — він повів рукою, вказуючи на ферму і цілий Йоркшир, — ви не створені для цього страшного життя.
Аліса з червоними від ридань очима кивнула у німій згоді, ніби фотограф зняв слова їй із язика. Його старенький поні, ув’язнений між голоблями такого самого старенького возика, вигнув шию й порхнув, і, скориставшись прикриттям неспокійного транспорту, мсьє Арман нахилився, так що його тонкі губи опинилися за якийсь сантиметр від вуха моєї прабабусі, а його вусики залоскотали їй щоку. Що сталося між ними тієї інтимної миті? Моя дурненька прабабуся прийняла запрошення до катастрофи, втрат, нестерпного горя і життєвої поразки за можливість втекти і вивільнити свою істинну природу, пригноблену й придушену злиднями і тяжким таруванням.
— Я чекати, — сказав мсьє Арман, — в кінці алеї опівночі. Я чекати всю ніч, щоб ви прийшли і ми втекли до кращого місця.
— Збираюся чекати, — Аліса нарешті зважилася його виправити. — Чи у цьому випадку, можливо, «чекатиму».
— Та байдуже.
Пізніше після обіду спостерігач міг би побачити Алісу у дверях горища для сіна. Вона стояла, розвівши руки, як Вітрувіанська людина, й аналізувала висоту, свою вагу та наслідки падіння. Вона, як і належить за таких обставин, вдяглася в чорне, себто у стару сукню, де мереживо вже взялося іржею, і дивилася на землю внизу з такою собі жалісливою втіхою, якої наша родина більше не знала, доки на світ не прийшла Патриція.
Утім навіть попри душевне сум’яття Аліса спромоглася підрахувати, що висота замала, тож падіння закінчиться хіба що зламаними кінцівками, що тільки погіршить життя, а не уможливить втечу, тож її анітрохи не сприкрило, коли внизу з’явилася Ада й від жаху роззявила пишні губки.
— Мамко, шо ви робите?
Мати — чорний іржавий янгол — зітхнула і стенула плечима, мовляв, поняття не має.
Ще пізніше, коли вони повечеряли неапетитною смаженею з картоплі й капусти, посварилися, пощипалися, пошторхалися й довели Алісу до нервового зриву, діти неохоче піднялися нагору, а Аліса поринула у стомлену дрімоту на кріслі перед холодним каміном, із якої її вирвав п’яний як чіп Фредерік. Він увірвався в дім і злякався, побачивши у кріслі на темній кухні обрис дружини.
— Хто тут?
Їй здалося, що зараз він її ударить, тож вона поспіхом запалила свічку.
— Та я ж бо, йолопе.
— Ага, — сказав він і повалився на лаву.
Аліса примружилася, щоб при мерехтливому світлі свічки краще розгледіти вогку червону пляму в нього на руці.
— Знову бився? — спитала вона без особливого інтересу.
Фредерік кілька секунд вдивлявся у кров, ніби намагався згадати, звідки вона взялася, а тобі пирхнув:
— На краю алеї якийсь дубина воза поставив, я спіткнувся.
Від дружини співчуття він так і не дочекався, бо її охопила бентежна радість, Аліса-бо — дірява голова — за картоплею й капустою, за принадами самогубства, за вимогами дітей встигла вже й забути мсьє Жана-Поля Армана. Фредерік, спотикаючись, піднявся нагору й поринув у глибокий-преглибокий п’яний сон, це Аліса знала напевно, навіть перевіряти не треба.
Сама Аліса лишається внизу, сперечатися із собою про майбутнє при тоскному світлі сальної свічки. Які в неї варіанти? Можна, звісно, накласти на себе руки: вдень вона відмовилася від спроби самогубства, але цей варіант приголомшливо надив. А які будуть наслідки? Її діти житимуть зі страхом, ганьбою і почуттям провини. Чи ж не краще буде, якщо вони прокинуться вранці й виявлять, що їхня мати просто зникла, а не вбилася надворі чи вклякла з піною на губах, нажершись отрути для мух? Ніхто й не сумнівається, що у «кращому житті», яке пропонує їй мсьє Арман, будуть свої проблеми і прикрі несподіванки, проте чи ж це не краще, ніж смерть від власної руки?
Не минуло й кількох хвилин, відколи вона дійшла цього висновку, як Аліса спакувала собі пакуночок і востаннє пригорнула бідолашну крихітку Неллі. Тоді поцілувала м’які вогкі лоби Ади, Альберта й Лілліан, погладила золотисту Альбертову щічку й потамувала схлип, а тоді зняла з шиї материн медальйон і поклала Аді під подушку. Ада застогнала уві сні й відмахнулася від прощального поцілунку. А ось бідасі Лоренсу й Тому прощання не перепало, адже вони спали на горищі, де підлога шалено рипіла, а Лоренс прокидався від найменшого шелесту, тож Аліса вирішила не ризикувати. Вона ще пожалкує про цей прояв материнського недбальства — з іншого боку, вона прожила таке довге життя, що встигла пожалкувати більш-менш про все. Нарешті вона зняла обручку й поклала на подушці біля п’яного чоловіка, що тільки захропів. Коли він прокинувся наступного ранку й побачив обручку замість дружини, то із невластивою йому кмітливістю зрозумів, що вона пішла назавжди.
Коли Аліса дійшла до кінця алеї, мсьє Арман терпляче на неї чекав і не виказав ані найменшого подиву, коли вона вмостилася на возі біля нього і сказала:
— Ну, гаразд.
Хоча, може, це й недостатньо натхненні слова, щоб починати з них нове життя.
Мсьє Арман боявся переслідувань розлюченого чоловіка, тож рушив просто на північ, і парочка на певний час осіла, чи бодай спробувала осісти, у Глазго. Мсьє Арман давав собі раду як мандрівний фотограф, але у стаціонарному ательє йому повелося гірше, адже у Глазго, звісно, фотоательє було як собак нерізаних, і містяни прекрасно обходилися без його талантів. Не минуло й року, як ця затія провалилася, і вони знову знялися з місця. На той час в Алісине серце вже почали закрадатися певні сумніви, проте вона все ж погодилася виїхати з країни й рушити в Марсель, рідне місто мсьє Армана — вона думала, що йдеться про короткі відвідини, після яких вони повернуться до Йоркшира і... власне, вона не до кінця уявляла, що буде після того «і», але якось вона все владнає і поверне своїх дітей. Фотографії, звісно, у неї були, бо у мсьє Армана лишилися негативи. Коли вони ще жили у Глазго, вона зуміла його переконати роздрукувати цілий новий набір і оправити у дорожні рамки з дорогої тисненої шкіри. Ці рамки надійно закривалися, тож Аліса могла обіймати своїх навіки завмерлих у часі дітей у будь-якій точці континенту.