Не так склалося, як гадалося: їхнє європейське турне затягнулося на роки. Мсьє Арман здійснив прикру помилку й майже одразу після прибуття до Марселя вклав усі їхні гроші у провальну справу. У нього не було чуття на бізнес, що вичерпно продемонструвала ще затія у Глазго, і якби Аліса знала про його задум, то наполягла б на своєму й порятувала їх від того, що на них чекало, — її від злиднів, а мсьє Армана від боргової в’язниці. (Зате їм несподівано легко вдалося взяти шлюб, хоча, строго кажучи, Фредерік на той час уже помер, тож Аліса не стала дружиною двом чоловікам). Якийсь час Алісі навіть довелося попрацювати пралею — вона терла бруском мила закаляну білизну марсельської буржуазії і гірко питала Бога, якого не існує, чи це справді те, що їй судилося.
Проте коли мсьє Армана, несподівано життєрадісного, попри випробування долі, випустили із в’язниці, їхні нещастя не скінчилися — Аліса злягла із запаленням легенів і ще багато місяців після того не мала сил. Виходжуючи дружину, мсьє Арман зумів підзаробити трохи грошей як мандрований фотограф (от що-що, а оббивати пороги він умів) і врешті повіз її лікуватися на село. Аліса радше лишилася б у міській тисняві Марселя, ніж знову опинилася в пастці пасторальної ідилії, проте цього разу мсьє Арман наполіг. А тоді в них знову скінчилися гроші, тож вони, як Аліса й боялася, так на селі і застрягли, а коли нарешті повернулися до міста, їх спіткало ще кілька прикростей, які вже не стали несподіванкою, і так далі, і таке інше.
Того ранку, коли Алісі виповнилося 47, вона встала з ліжка, рвучко відкрила віконниці у спальні, впускаючи чисте сонячне світло, і, дивлячись за вікно, а не на галла, що куняв під ковдрою, заявила, що з неї абсолютно й категорично досить і вони просто-таки мусять повернутися до Англії й забрати її дітей цієї ж миті, навіть якщо їй доведеться продавати своє тіло на вулиці, щоб накопичити грошей на квиток. Мсьє Арман пробурмотів щось штибу того, що їй вдасться продати своє тіло лише в тому разі, якщо вона зашиє собі рот, на що вона жбурнула в нього і глек для умивання, і таз.
Та їм знову не пощастило, адже саме того ясного літнього ранку ерцгерцог Франц Фердинанд вирішив проїхатися вулицями Сараєва, що запустило вервечку подій, через які мсьє Арман із дружиною мусили затриматися у Франції ще на чотири роки.
Під час війни з Алісою стався цікавий досвід із тих, які хтось інший прийняв би за прикмету якоїсь душевної хвороби, проте вона так звикла почуватися хворою, що така версія навіть не спала їй на думку. Натомість вона дійшла ще химернішого висновку, що це доказ існування Бога. Цей досвід, який змінив усе, стався у 1916 році, вночі на 1 липня, коли Аліса раптово виринула із дуже глибокого сну. Розплющивши очі, вона побачила в ногах постать янгола чи бодай яви, що відповідала її уявленням про те, як має виглядати янгол (напівпрозоре біле вбрання, сніжно-білі крила, осяйний німб, золоті кучері, очі кольору незабудок), але, всупереч її очікуванням, та чи то пак той, адже постать була чоловіча, нічого не сказала, а тільки всміхнулася й піднесла до небес руку у жесті, подібному до дешевих гіпсових фігурок святих, Мадонн та Ісусів, які у Франції аж кишіли. А тоді янгол зник. Наступного ранку Аліса ретельно обшукала кімнату в надії, що янгол лишив якийсь слід, проте не знайшла навіть пір’їночки завалящої, але й минущого видива вистачило, щоб Аліса навернулася в католицтво і стала, як то буває зі свіжонаверненими, ревною вірянкою.
Проте хай би скільки вона перебирала вервицю і ставила свічки, Алісі все одно з голови не йшли покинуті діти, тож щойно у Європі оголосили перемир’я, вона запихнула мсьє Армана в потяг, що прямував до Кале. Як і слід було очікувати, вона почала пошук із котеджика, який поспіхом покинула тридцять років тому, і виявила, що цього разу в повітрі розчинилися вже її діти. Після Рейчел котедж кілька разів змінював власників, і найновіші нічогісінько не знали ні про яких Баркерів, що колись там жили. У селі, де її поява викликала певний ажіотаж, старі люди ще пам’ятали родину — Ада померла, Фредерік помер, Рейчел народила, Лоренс зник — і беземоційно переповіли ці події Алісі. Врешті, це було давним-давно, тільки, на жаль, не для Аліси, для якої ця звістка стала страшним ударом. Куди вони поділися? Місцеві тільки головою трясли. Ніхто нічого не спромігся згадати.
Вони із мсьє Арманом сіли на потяг на найближчій станції й рушили до Вітбі, бо Аліса припустила, що Рейчел могла, як голубка, повернутися додому. Вона всю дорогу проклинала сестру, що зайняла її місце, оплакувала смерть Ади й бідкалася через зникнення Лоренса, аж доки мсьє Арман не пожалкував, що познайомився колись із дружиною. Ця товстуха-нечупара зведе його в ранню могилу. Після прибуття до Вітбі ані вдача, ані гумор Аліси анітрохи не покращилися, і вона кілька тижнів блукала, не тямлячись, вузенькими вуличками й питала, як причинна, усіх перехожих, чи ті не чули про Рейчел Баркер чи Рейчел Шторм (адже саме з таким пророчим прізвищем та прийшла на світ). Вона заскакувала у всі двори й гукала своїх втрачених дітей — Том! Альберт! Лілліан! Неллі! — але ніхто не відгукнувся. Вечорами вона виходила на Західну кручу і з болем вдивлялася у море, як мати втонулого моряка, а тоді верталася у дешеві кімнати, які вони винайняли у Вітбі, і проклинала Жана-Поля Армана і той день, коли його зустріла. Після однієї з цих тирад, коли вона тріснула його по голові вазою, він перевдягнувся у піжаму, вмостився на тонкому прочавленому матраці на двоспальному ліжку, зітхнув, заплющив очі і більше їх не розплющував.
Удруге овдовівши, Аліса продовжила пошуки у всіх містах, які тільки спадали їй на думку — Скарборо, Галлі, Лідсі, Бредфорді, Міддлсборо; навідала навіть Йорк, місто, де народилася й де геть не сподівалася зустріти Рейчел. На той час усі родичі самої Аліси вже померли, а в Йорку вона нікого не знала, тож затрималася там лише на кілька тижнів, перш ніж рушити деінде, й так ніколи й не дізналася, що на Девіґейті проминула Нелл із Кліффордом, Бебс і Банті — й навіть не помітила. Нарешті її прибило до берега у Шеффілді, де вона й осіла у обдришпаному будинку для бідних без копійки за душею. Тепер вона не пралею працювала, а доглядала чужих дітей, прекрасно усвідомлюючи іронію свого становища.
Загинула моя прабабуся в оточенні фотографій і колекції гіпсових фігурок святих у 1940 році, під час одного з найстрашніших нальотів на Шеффілд. Коли на ранок поліцейський і рятувальник витягнули її тіло з-під завалів, вона притискала до грудей старомодну фотографію п’яти дітей, ніби хотіла її захистити. Скло на світлині навіть не тріснуло. Поліцейський ніжно вийняв портрет із мертвих долонь і сказав:
— Ет, гірко їм буде, коли почують, як загинула їхня мамця.
(Він був чоловік сентиментальний, занадто сентиментальний для роботи, яка йому випала).
За збігом обставин, найстарший із зацілілих дітей зі світлини, Том, на власні очі бачив бомбардування Шеффілда — він був певен, що його мати померла ще 55 років тому, і саме навідував приятеля у Донкастері. Повертаючись із пабу довгою виткою дорогою, вони вилізли на пагорб, щоб подивитися на наліт — звідти місто було видно як на долоні.
— Най йому трясця, — сказав його друзяка, — то ж Шеффілд горить.
А тоді:
— Бідолашні.
А тоді:
— Сраний Гітлер!
Тед тільки сумовито труснув головою й порадів, що того вечора був поза Шеффілдом.
Розділ дванадцятий
1970 Ламана англійська
Кетлін на пробу лягає на залізне ліжко у камері смертників.
— І як?
— Незручно. Хоч би матрац смертникам дали, чи що.
Ми у камері, де свою останню ніч провів Дік Турпін (без матраца). Я лягаю біля Кетлін на тверді чорні залізні плити.
— Як ти думаєш, є таке слово — «безматрацно»?