— Хтозна, — Кетлін стинає плечима, на залізному ліжку це непросто.
Ми щойно здали випускні іспити й тепер гаємо вільний час, поводячись як туристи — проводимо ранок у Замковому музеї, серед опудал конів і пожежних відер, мушкетів і стилізованих під старовину крамничок, що складаються у минуле. Колись Замковий музей мені наснився. Уві сні стояла глупа ніч, я була єдиною людиною в музеї, й у мене перед очима все ожило: у вікторіанських камінах загорівся вогонь, тендітні арфи XVIII століття самі собою заграли, а брукованою вуличкою покотилася бричка, у яку запряжено четверо коней. Потаємний нічний музей значно цікавіший, ніж денний, де наш спокій постійно порушують відвідувачі, що заходять до камери Діка Турпіна.
— З мене досить, — каже Кетлін і рвучко підводиться зі свого смертного ложа. — Ходімо морозива купимо.
Ми знічев’я кружляємо порослим травою пагорбом, на якому височіє Кліффордова вежа — їмо морозиво у ріжку, вдихаємо запах свіжоскошеної трави. У мене досі в голові гуде від Расіна, Шиллера й загадкових питань із європейської історії, а в Кетлін інше на умі.
— Може, влаштуємося на літо працювати в готель?
— У готель?
— Ага. Я подумала, що незле було б здобути досвід на решту життя.
(З вуст Кетлін це звучить як «Решта Життя»).
— Який ще досвід?
Кетлін, здається, моє питання смішить.
— Ну... та хоч якийсь.
Кетлін в університет не збирається: піде у держслужбовці. А мене взяли в кілька університетів на програму з сучасних мов, і я вибрала той, який на карті найдалі від нас (Ексетер) — якби на островах Сіллі був університет, то я і туди подалася б. Після того як доктор Герцмарк повернула мені минуле і звільнила від непевних страхів, речі швидко вернулися на круг свій — я з другої спроби склала іспити, Банті трохи зі мною попанькалася, а потім ми знову зажили, мов раніше, як не рахувати відсутності Бернарда Беллінґа, який поспішно відбув із нашого життя після мого загравання зі світом духів. Я аж здивувалася, яка стала сумлінна, але ж зараз я — дочки всі й сини, що є в родині[3], а це накладає певні обов’язки. На нудне Різдво і нестерпні родинні дні народження я проклинаю Патрицію, яка так успішно відкрутилася від своїх зобов’язань.
Після того як я вступила в університет, Банті почала виявляти зацікавлення моїми академічними досягненнями й говорити про мене тим нудотним тоном, яким інші матері говорять про своїх дітей: «А ви чули, що моя донька в університет вступила?» — власне кажучи, точнісінько таким тоном місіс Ґорман, мати Кетлін, каже «А ви чули, що моя донька виходить заміж за дуже милого хлопчика?».
Ми піднімаємося сходами й обходимо білу Кліффордову вежу, що у плані має форму чотирилистника. Вивільнившись від давніх пут (школи), ми опинилися у дивному тривожному лімбі. Ми опускаємо погляд на двір унизу. У XII столітті сотні євреїв закрилися тут і обрали самоспалення, тільки б не здатися розлюченій юрмі назовні, що прагнула крові. Зараз над стінами блакитне небо, але у повітрі все одно пахне смаженим, від чого мені тривожно. У Йорку забагато історії, минуле таке людне, що інколи здається, наче для живих тут немає місця.
Ми безцільно перебрідаємо поле святого Юра і спускаємося до річки. Колись вікінги заснували тут свою торгову столицю, але річкової торгівлі вже не лишилося, тож старі великі склади стоять пусткою.
Моє найближче майбутнє (Ексетер) більше залежить від результатів випускних, ніж у Кетлін, адже Решта Її Життя, судячи з усього, пов’язана зі шлюбом. Я не певна, чи правильно місіс Ґорман оцінює Коліна — мені він узагалі не здається «милим хлопчиком». На мою думку, Кетлін здійснила велику помилку. За таких обставин помогти їй здобути досвід — мій обов’язок як порядної людини, от я й кажу «Чом би й ні» легковажним тоном особи, несвідомої того, що робить доленосне рішення.
Я думала, що Кетлін має на увазі готель у Йорку чи, може, Лондоні, де ми були тільки раз на шкільній екскурсії — ми з Кетлін гостро свідомі своєї безнадійної провінційності — тож її повідомлення про те, що вона влаштувала нас покоївками до готелю «Роял Гайленд» в Единбурзі, заскочило мене зненацька.
— В Единбурзі?
— Так, в Единбурзі, ти ж розумієш — історія, культура, замок, фестиваль, усе, що завгодно, хоч щось...
Так я й потрапила до Шотландії вдруге, і якби заздалегідь знала, наскільки там затримаюся (назавжди), то щось, напевно, зробила б інакше — скажімо, захопила би більше одягу. Але нічого я не знаю, переді мною простягається нескінченний шлях у майбутнє, що веде у незнану країну — Решту Мого Життя.
Перше, що мене дивує в Единбурзі — це те, що ми прибуваємо в місто, так і не перетнувши Форт-Бридж. Я все чекаю, що він з’явиться у нас під колесами, доки потяг не зупиняється на вокзалі Вейверлі. Кетлін уже діловито витягає валізи з багажної полиці, щоб, бува, не лишитися в потязі, а я все непокоюся через зникнення Форт-Бриджа. Я, на відміну від Кетлін, не боюся лишитися в потязі — як про мене, то я залюбки поїхала б далі і з’ясувала, куди він прямує (Геймаркет, Інверкітінґ, Кіркколді, Маркінч, Ледібенк, Купар, Лухарс, Данді, Арброут, Стоунгевен, Абердин).
Друге, що мене дивує, — це те, скільки в Единбурзі горбів. Йорк — рівнинне місто, де повітря стоїть непорушно, а сонце сідає за будинки, а не за обрій.
Ми розгублено завмираємо у фойє готелю «Роял Гайленд», де пахне смаженею й рисовим пудингом. Власне, «Роял Гайленд» — це кілька будинків на пагорбі, яким тягнеться Нове місто, скутих лакованою фанерою і прихованою проводкою у подобу скриньки з секретом. Невідь-звідки випливає жінка і звертається до нас із чужинським акцентом, який я впізнаю (шотландський):
— Прррривіт, дівчатонька, я — Марджорі Моррісон, адміністратор. Сподіваюся, надалі ви заходитимете чорним ходом.
Марджорі Моррісон худа і довга, як олівець. У неї очі вдови, а чорне волосся заплетене у косу. Вона видається близькою родичкою місіс Данверс.
Коли нас проводять до нашої кімнати на горищі, Кетлін береться методично розпаковувати речі, а я видираюся на стілець і висовую голову у маленьке віконечко, за яким сіється вечірнє світло, і вдихаю на повні груди. Наше віконечко в даху — це навіть краще, ніж камера обскура на Королівській милі, адже панорама Единбурга простягається під нами, як прозора акварель, аж до скель Салісбері й Пентландських горбів.
Виявляється, працювати покоївкою — це та сама домашня робота, тільки під іншою назвою, і значна частина наших завдань видається мені зайвою. Мені ніколи не вдається відполірувати дзеркало так ретельно, як Кетлін, чи повністю відчистити зернистий осад у ванні. Пилосос у мене забивається, простині йдуть зморшками, вішаки зникають — одразу видно, що я не успадкувала від тітоньки Бебс і Банті ген, відповідальний за домашню роботу. Я проводжу чимало часу, куняючи у розстеленому ліжку в порожній кімнаті, розглядаючи нерівно потиньковані бежеві стіни й дослухаючись, чи не наближається цокання гострих каблучків Марджорі Моррісон. Якщо це і є «досвід», то я б краще його перескочила й перейшла прямо до Решти Мого Життя.
Коли я виходжу на вулиці Единбурга, то місто виявляється і екзотичним, і доброзичливим водночас, ось тільки його принади мені доводиться досліджувати самотужки, адже, як не дивно, я втратила Кетлін. Щойно ми прибуваємо, вона геть забуває про Решту Свого Життя із Коліном і заводить інтрижку зі студентом на ім’я Мартін, який улітку підробляє портьє у тому ж готелі. У Мартіна окуляри у дротяній оправі, багряна старосвітська жилетка та куций хвостик, який Марджорі Моррісон вимагає зрізати, погрожуючи маленькими срібними ножицями, що звисають на ланцюжку в неї при поясі. Мартін вивчає електроніку й одержимий наркотиками та Маршаллом Маклюеном. Навіть якби ви обшукали всю країну вздовж і впоперек, то не знайшли б особи, менш подібної на бідного лудильника Коліна. А я заводжу дружбу з двома дівчатами-ірландками, що влітку підробляють тут офіціантками. Нів і Шівон теж чекають, коли почнеться Решта їхнього Життя, але вони — поганенька заміна Кетлін.
3
«Дванадцята ніч, або Як собі хочете» Вільяма Шекспіра у перекладі Максима Рильського. —