— Давно ж ти не дзвониш, — покартала я, проте відповіді не отримала — ні слова, ні важкого дихання, дихання взагалі не було, тож я уважно вслухалася в тишу на випадок, якщо та несе якесь послання, і виявила, що вона заспокійлива, як морський шум у мушлі, сповнений невидимих ритмів і хвиль. Я б могла слухати цю тишу довіку, аж раптом мій співрозмовник із дна морського боязко озвався.
— Чуєш? — загадкові звуки духовного ефіру урвалися й перетворилися на перешкоди, ніби дзвонили з Антиподів, і голос повторив: — Чуєш? Чуєш мене? Рубі?
Ніякий це був не Пан Ніхто, й навіть на далека русалонька. Це була Патриція.
— Де ти, Патриціє?
Долинув дивний спотворений звук, ніби хтось учився сміятися. Сестра гукнула:
— В Австралії! В Австралії я, Рубі!
(Форфар тьмяніє у порівнянні з тим, як далеко забігла Патриція, щоб вирватися із замкненого кола нашої родини).
— Далі ти й не могла забратися, еге ж? — докорила я, але вона тільки знову видала той дивний звук.
Незабаром після того дзвінка, коли я годувала невситиму пащу машини для чищення картоплі, мене спіткала особиста епіфанія: вдивляючись у гору почищеної картоплі сорту «Король Едвард», я побачила сліпучий спалах блакитного світла, від якого в мене волосся на голові на мить стало дибки. Насправді це просто техніка вибухнула, але я тієї миті зрозуміла все: я живу неправильним життям! Це не моє життя, а чиєсь чуже, і що швидше я зайду своє, то краще, судячи з кровожерливого виразу на обличчі Джанкарло, коли я повідомила йому про зламану машину.
— Не з тією ти одружився, — пробурмотіла я йому понад горою картоплі, яку довелося довго й нудно чистити вручну. Я помахала на нього ножем. — Я не маю ані тіні сумніву, що не цим мушу займатися.
Я — дівчина з гускою із казки, я — справжня наречена, я — Рубі Леннокс.
Я пішла наступного ранку, вдосвіта, коли Джанкарло спав. Я не забрала із собою нічого, крім брунатних, як горішок, дівчаток, і спробувала чимшвидше дати дьору із чужого життя, у якому оселилася самозванкою. Ми швидко стали справжніми знавцями розкладу Британської залізниці, автобусів «Синя птиця», а врешті й неповоротких паромів, що доправили нас до Ultima Thule, і першого літа я чувала над морем нескінченними шотландськими ночами, аби пересвідчитися, що чорні голови у хвилях належать тюленям, а не спраглим помсти Бенедетті.
Коли ми з Патрицією й Банті стали трьома вершинами довгого родинного трикутника, стосунки наші покращилися. Ми разом з’їздили в Австралію: ми з Банті і двоє брунатних, як горішок, дітей, яких звали (та й досі, звичайно, звуть) Перлою й Алісою. Банті весь переліт хвилювалася, що літак зіб’є аргентинський «екзосет» — був 1982 рік, Фолклендська війна у розпалі, тож Аліса мусила тримати її за руку не відпускаючи. Ми неушкодженими зійшли на австралійський ґрунт, і Патриція показала нам своє нове життя — білий дощатий будиночок зі смоквою у саду в заможному мельбурнському передмісті. Вона побралася із делікатним дантистом-євреєм, старшим за неї на кілька років, народила двох дітей (Бена і Наомі), й коли ми приїхали, щойно закінчила ветеринарний коледж.
— То всі твої мрії, значить, здійснилися, — підсумувала я, а вона сказала, що не пам’ятає ніяких мрій. Мабуть, забула минуле.
Патриція стала буддисткою і щоранку на світанку медитувала під своєю смоквою. Нам не вірилося, що ця особа, повна сонця й енергії, — це і є Патриція. Але так і було.
Під блідими небесами південної півкулі Банті також переродилася й навіть дозволила Луїсу обережно перевірити свої пломби й підрихтувати коронки. На сонечку і в оточенні чотирьох напіванглійських внуків вона так тішилася несподіваною іпостассю матріарха Ленноксів, що мені аж шкода було повертати її до будиночка в Екомбі, де я її полишила.
(— Вона може переїхати до тебе, — радісно кажу я сестрі, коли ми чекаємо на посадку на літак лінії Квантас, і вираз на Патриціїному обличчі вартий п’ятнадцяти років очікування).
Це було в майбутньому, як і Решта Мого Життя, але то — геть інша історія («Рубі 2 — Сиквел», «Що Рубі зробила далі!»), тож коли Джанкарло Бенедетті своєю ламаною англійською каже: «Рубі — я з тобою одружуюся, так?» — я киваю і, нездатна вигадати іншу відповідь, кажу: «Чом би й ні?». Таким чином, на наступні сім років, три місяці й вісімнадцять днів я перетворююся на особу з химерним найменням «Рубі Бенедетті», доки единбурзький цивільний суд і суддя, носій іще химернішого титулу «ординарний лорд», не повертають мені мою істинну сутність. Так я знову стаю Рубі Леннокс.
Наблизившись до дерев’яної притики, Лоренс потягнув за свисток пароплавчика. Капітан корабля, сивий ласкавий чоловік на ім’я Роберт Дженкінсон, закричав щось своєю ламаною португальською місіонерам, що зібралися на березі, і Лоренс розсміявся. Старий усе життя курсував притоками Амазонки, а мови так і не вивчив. А Лоренс — вивчив: його тішив дивний наспів португальської.
— У тебе хист до мов, — сказав отець Домінго, і Лоренс до смішного пишався цим компліментом.
Пришвартувавшись, вони взялися вивантажувати товар — борошно, каву, парафін, свічки, гачки на рибу, чорнило, цукор, важкі плоскі сувої ситцю й півтузина курок породи віандот. За притикою, на широкій вирубці, біліла нова прямокутна церква, далеко не така гостинна, як хижі тубільців на цибатих відкритих платформах під стріхою. Лоренс сьогодні заночує в такій хижі, серед доброзичливих облич, повечеряє рибою, рисом і фариньєю, а потім усю ніч лупитиме річкових москітів.
Гепнувши останній мішок на возика місіонерів, Лоренс спинився перепочити. Він умостився на притиці, зіпершись спиною на опору, і скрутив цигарку.
Сонце перевалило на вечірній пруг і пряжило сильніше, ніж раніше, прозирало золотом крізь незчисленні відтінки зелені на березі. Річкова вода чорно зблискувала, як відполірована вуглина. Лоренс глибоко затягнувся і вдихнув річковий запах риби, гнилих рослин і спеки.
Лоренс думав про дім. Останнім часом він багато про нього думав, про холодний північний дім, де минуло його дитинство. Про рівні поля й голі лисі горби, де рослинам і тваринам доводилося боротися за виживання, а родючість, яка тут затоплювала краєвид гарячим парким супом, старанно плекали. Лоренс підчепив свою тонку бавовняну сорочку й помахав, щоб охолодитися. Він довго жив тут щасливо, але його раптом охопило бажання побачити дім: бодай завітати, якщо не лишитися надовше.
Він думав про сестер, Лілі та Неллі — цікаво, якими вони виросли. Думав про братів, Альберта і Тома, і лиху Рейчел, і гарненьку покійну Аду. А найбільше думав про матір — він бачив, як вона втекла, привидом промайнувши у нічних тінях.
Він півночі просидів у вбиральні через ту жахливу картопляно-капустяну смаженю, яку мати зготували на вечерю, і саме збирався вертатися в дім, коли Аліса вислизнула за двері, вбрана в іржаво-чорну сукню, короткий мандрівний плащ і капелюшок. У руках у неї була маленька шкіряна сумка. Що мати надумали, щоб вискакувати з дому о третій із сумкою й капелюшком? Лоренс спробував піти за нею і з’ясувати, але він був босий, а дорогу встилало гостре каміння. Мати, взута у чорні черевички, рухалася стрімко і легко, у Лоренса навіть виникло дивне враження, ніби вона пливе за кілька сантиметрів над дорогою. Вона зникла за вершиною горба, і коли Лоренс вибрався нагору, то побачив тільки чорного возика, чорнішого за саму ніч — і силует матері біля того француза.
Коли він прокинувся наступного ранку, то вирішив, що це, мабуть, йому наснилося, бо батько сказали, що мати померли.
— Я ню видів, — звірився він потім Аді (білолицій, із блакитними чашами горя замість очей: вона душу тоді виплакала).
— Ню видів?
— На французовім возі.
— Ти, чей, привида видів, Лоренсе. Мати нас не кинули б, — сказала сестра, і Лоренс подумав, що ні, не кинули б.
Лоренс пожбурив недопалок у чорну воду, де той коротко зашкварчав, від чого на нього навалилася спека. Він провів носовиком по карку, щоб стерти піт. Мати досі інколи снилися Лоренсові — її прегарні біляві кучері й по-котячому гострі білі зубки. Після цих снів він завжди прокидався щасливим, ніби в нього у венах текла тепла меляса, а коли згадував, що матері більше немає, йому хотілося плакати, й інколи таки плакав, до істерики, по-бабськи, так, що самому ставало соромно.