Коли ми під’їздимо до «Срібних перелогів» із фінальною доставкою, Банті вже в меншому захваті від цієї ідеї. Вона й так ледь не билася в істериці, доки ми стояли в корках у Йорку, де з рухом завжди проблеми, бо була певна, що ми спізнюємося на потяг, а коли ми проминули й лишили позаду вокзал, вона видала страшний крик.
З машини її вже доводиться виманювати, і що ближче ми підходимо до величезних дверей, то повільніше вона йде. Коли ми ступаємо на сходи, вона хапає мене за руку, і я вперше розумію, що вона менша за мене. Я досі пам’ятаю часи, коли вона була вдвічі за мене вища, а тепер вона — як лялечка. Чому вона так швидко зсохлася? Я спотикаюся. Я не певна, чи на це здатна. Може, треба забрати нову маму-ляльку додому й доглядати, бодай певний час?
— І не думай, — пошепки сичить Адріан, та й адміністраторка вже бере Банті під руку й веде коридором до її кімнати з усіма вигодами й мальовничим краєвидом. Перш ніж зникнути за дверима, вона обертається й сумовито мені махає, як дитина у перший день школи.
— Це була моя мати, — кажу я і зітхаю.
Адріан похмуренько так сміється й каже:
— Не була, а є, наша Рубі.
А коли ми навідуємо Банті наступного дня, вона вже видається цілком задоволеною і розказує, яке тут добре обслуговування.
— Як ти думаєш, які треба лишати чайові? — питає вона й занепокоєно супиться.
Ми виводимо її прогулятися садом, а Долорес дзявкотить у нас під ногами. При «Срібних перелогах» розбито прекрасний парк із плакучими в’язами, ліщиною, лискучими кущами падуба й меланхолійними тисовими гайками. На закритих від вітру галявинах розквітають весняні квіти. Зелена свіжа трава простягається, скільки сягає око, прекрасне місце, щоб погратися в конячку, аж шкода, що Крістіна Роупер не тут. Ми уриваємо променад, щоб посидіти на одній із численних міцних лавочок, подарованих вдячними родичами. Наша лавочка — у пам’ять про «Фреда Кіркланда, 1902-1981»: ми урочисто всідаємося на Фредовій лавочці (спини рівні, руки складено на колінах) і вдивляємося у зграйку перламутрівок, що тріпотять крильцями на вітрі, як спідниці фей.
— Ви хочете тут лишитися? — питає Адріан, і Банті здригається всім тілом, як наляканий кролик.
— Лишитися? — тихо повторює вона. — Назавжди?
— Ну, — мимрю я, — може, й не назавжди...
— А чому я не можу повернутися додому? — вона налякано переводить погляд з мене на Адріана, і мені хочеться бути де завгодно, тільки не тут. — Чому я не можу повернутися додому?
Ми з Адріаном їмо бутерброди перед телевізором, примостивши на коліна підносики Банті, і дивимося «Подорож за антикваріатом» із релігійним завзяттям осіб, яким більше нічим зайнятися. Завтра ми почнемо спаковувати дім у ящики й позбуватися всього майна Банті. Дивно збирати її речі, коли мати ще жива, але їй уже нічого не потрібно. А тоді дзвонить телефон.
Може, це — Пан Ніхто. Аж ні, це адміністраторка «Срібних перелогів» — дзвонить сказати, що у Банті стався інсульт.
— Як це вона так всохла? — приголомшено питає Патриція.
Ми втрьох — Патриція, Адріан і я (чи вчотирьох, якщо рахувати Долорес, яку Адріан запхав до кишені куртки) — сидимо навколо ліжка Банті в лікарні й говоримо стишеними голосами. Патриція сіла на літак, щойно почула про близьку смерть Банті. Банті перебуває у новій районній лікарні, бо після інсульту її швидко виставили зі «Срібних перелогів» (вона-бо так і не лишила чайових). Внутрішньомозковий крововилив недостатньо серйозний, щоб її вбити, але достатньо серйозний, щоб відправити її вглиб лімбу. Вона так і не доторкнулася до лікарняної вечері, тільки Долорес подзьобала кришки.
Медсестра з нічної зміни, сестра Блейк, зазирає в палату спитати, чи в нас усе гаразд. Урочистий і сповнений співчуття тон сестри Блейк, укупі з палатою подалі від людей, куди нас запихнули, наводить на думку, що на Банті вже поставили хрест. Коли медсестра зникає, ми починаємо обговорювати, повертатися нам сьогодні додому чи все ж ні. Я затягую вікно завісами з великими кольоровими малюнками, ніби в дитячій. Вікна кімнати виходить на залізницю Скарборо, й під нами чахкає короткий дизельний потяг. Ми з Патрицією вирішуємо вернутися додому й питаємо сестру Блейк, чи вона знає, який у Банті термінальний прогноз. Уже перевалило за дев’яту, останні пізні відвідувачі розійшлися, світло у коридорах приглушене. Ми знаходимо сестру Блейк з інтернкою в палаті на шість осіб — вони заспокоюють крихітного старого, який на диво наполегливо намагається викинутися з ліжка. Сестра Блейк і студентка поправляють матрац, а старий, не більший за школярика, виголошує проти них люту інвективу.
— Вона зайнята, — із сумнівом тягне Патриція. — Давай пройдемося.
І ми рушаємо лабіринтом нових сходів і коридорів, підтримуючи одна одну під руку, як поранені після битви чи пацієнти в лікарняних халатах, яких ми бачили тут удень. Тепер усіх вклали спати, навіть електричні потяги, які вдень розвозили таці з їжею. Ми крокуємо коридором із панорамним вікном, за яким качки кружляють навколо бетонного басейну, підсвітленого маленькими прожекторами. Повітря трошки вібрує від далекого бурчання двигунів, ніби лікарня — велетенський корабель, що впевнено пливе крізь пітьму. Якийсь час ми сидимо у приймальні у великих вінілопластикових кріслах і дивимося, як крутяться двері, а тоді виходимо надвір і обходимо порожню парковку, розписану, як для гри у класики. Ми за якісь кількасот метрів від місця, де Банті народилася, а тепер вона помирає. По той бік вулиці блимають вогні фабрики «Ровнтрі», ще одного велетенського лайнера.
Коли ми повертаємося до одра Банті, сестра Блейк при ній — тримає її за одну руку, а Адріан за іншу. Адріан піднімає на нас стривожений погляд, а сестра Блейк тихо каже:
— Їй стало гірше.
Так починається наша всенощна. Коли смерть — очікувана гостя, а не захоплює всіх зненацька, як то зазвичай буває в нашій родині, вона дозволяє собі не квапитися. Сестрі Блейк (Тессі) під п’ятдесят, у неї двоє дорослих синів — Ніл та Ендрю. Ніл одружений, у нього недавно народилася донька, Джеммою назвали. Ми дізнаємося це (і ще багато дечого) про сестру Блейк, бо обмінюємося історіями над живим трупом Банті. У сестри Блейк утомлені блакитні очі й вицвілі біляві кучері, вона виглядає як пухкенький запрацьований янгол.
— А я ніколи не знала своєї справжньої матері, — тихо каже вона. — Мене удочерили. Коли не знаєш своєї справжньої матері, то це, знаєте-но, муляє.
Патриція стрепенулася.
— А ви не пробували її знайти?
— Авжеж, пробувала, тільки вона тоді вже померла. Із Белфаста вона була, це все, що я про неї знаю, а ще — що вона теж була медсестрою, отака от штука. Я дитина війни, розумієте.
— Усі ми діти війни, — загадково каже Патриція.
— Вона тримається на волосинці, — шепоче сестра Блейк, і ми всі вдивляємося в обличчя Банті з пожадливим інтересом.
Я, мабуть, за ту ніч надивилася на неї більше, ніж за ціле життя, і тепер, завдавши нарешті собі клопоту до неї придивитися, усвідомлюю, що поняття не маю, хто вона. Сестра вдивляється в незнайомку у ліжку з дивною люттю, і мені на секунду згадується стара Патриція.
У мені все німіє. Я чекала від великого відходу Банті чогось іншого — змістовних останніх слів, перлів мудрості, передсмертних зізнань («Я — не твоя справжня мати»), але тепер із розчаруванням розумію, що нічого вона не скаже, навіть не попрощається.
— Здається, вона пішла, — тихо каже сестра Блейк.
Добре, що медсестра з нами. Банті вислизнула на той бік так тихо, що ніхто з нас навіть не помітив. Шкода, я не з тих доньок, які рвуть на собі одяг і волосся, та й Патриція не така — вона сидить при ліжку із таким приголомшеним лицем, ніби на смертному одрі чекала чого завгодно, тільки не смерті. Адріан плаче. Здається, тільки сестра Блейк знає, як належить поводитися за таких обставин: вона ніжно пригладжує простині й торкається лоба Банті, ніби вкладає спати маленьку дитину, яка боїться темряви. Мене охоплює нице бажання трусити Банті, доки вона не вернеться до життя, і змусити її зіграти роль нашої матері від початку, тільки цього разу справитися краще.