— Ось і скінчилося, — каже Патриція, коли ми сідаємо в таксі, яке забирає нас від лікарні. За вікном мерехтять вогні Йорка. — А ми ж її справді любили.
— Справді? Я не назвала б це любов’ю.
— Може, й ні, але це все одно любов.
Я підводжу погляд на Патрицію, щоб перевірити, чи не викаже її вираз обличчя зверхності або сентиментальності, аж ні, вона виглядає стривоженою, тож я її не штурхаю. Може, вона і права. Може, моя концепція любові — широка, як небо — недостатньо широка, щоб охопити аутичний материнський підхід Банті.
Ми з Патрицією тримаємо широкі чорні стрічки, які підтримують труну, і вдаємо, що опускаємо її в могилу. Інші стрічки в цьому символічному акті тримають дядько Тед, дядько Кліффорд, Адріан і Люсі-Віда. Я здригаюся, коли щопта сухої землі б’є об кришку труни. Є щось темне і примітивне в тому, щоб закопувати тіло у землю. Я майже чекаю, що Банті ось-ось роздратовано відсуне віко, сяде і скаже:
— Обережно, так і живцем поховати можна!
Але вона цього не робить. Ми з Патрицією довго вибирали між кремацією і похороном і врешті спинилися саме на похороні — можливо, бо досі пам’ятаємо пожежу у Крамничці. А тепер мене точать сумніви. Банті тут майже напевно не сподобається. Якби ж то янголи закрили її осяйними крилами.
Ми не зловживаємо промовами над могилою, та й служба доволі рудиментарна. Банті в церкву не ходила, відколи закінчила недільну школу святого Дениса, тож місцевий вікарій не напружується. Ми його напередодні попередили, але він все одно цілу службу називає її Беренікою, тож мені здається, наче ми ховаємо не ту жінку.
Потім ми повертаємося додому. Адріан весь ранок готував бутерброди, кіші і фруктовий пиріг, тож свіжорозлучена Кетлін кружляє домом із тацями їжі, як офіціантка. Макіяж у неї поплив, вона ніяк не може погамувати плач. Вона плаче через розлучення з Коліном, а не через мою матір, але ті, хто її не знає, навіть приймають її за доньку у жалобі. А ось у справжніх доньок очі підозріло сухі. У центрі похорону панує дивна пустка, як на вечірці без музики — ми всі чекаємо, що ось-ось щось станеться, але головна подія насправді вже відбулася. Особи, яка стояла в центрі, немає.
Я думала, що після її смерті мені камінь з душі впаде, і я, звільнена від матері, піднесуся, але тепер уже розумію, що вона завжди буде тут, всередині мене. У найнесподіваніші моменти я бачитиму її вираз у дзеркалі чи, відкривши рота, промовлятиму її слова.
— А знаєш, Рубі, — каже Патриція, беручи зі своєї тарілки скибку пирога із брокколі, — людям дають ту матір, яка їм потрібна у певній інкарнації.
А тоді безпорадно стенає плечима, бо ми обидві не уявляємо, навіщо нам могла знадобитися Банті.
— Ти в цю всю фігню віриш? У карму і так далі? — питає Люсі-Віда.
Ми утрьох сидимо на сходах із пляшкою вина, час від часу відхиляючись, щоб пропустити когось нагору до вбиральні.
— Патриція буддистка, — пояснюю я.
— А я у наступному житті буду кішкою, — каже Люсі-Віда й витягує свої неймовірно довгі котячі ноги, так що дірка на чорних колготках, яку прихопили разюче-рожевим лаком для нігтів, починає розповзатися далі, і стрілка шугає їй під спідницю.
У неї вже четверо дітей, але сьогодні з нею тільки найстарший. Вейн — двадцятип’ятирічний красень зі стегнами, що нагадують йоркширський окіст — явно пишається своєю армійською формою. Це той самий Вейн, яким Люсі-Віда була вагітна на Сандриному весіллі, і він становить разючий контраст із Сандриними чахликами, Діном і Тоддом. Сандра тим часом набрала багато ваги й не боїться її використовувати.
— Корова голосиста, — м’яко каже Люсі-Віда, коли Сандра починає волати на дядька Теда.
Дядько Вілл уже помер, а тітонька Еліза, що чекає на операцію з заміни кульшового суглоба, жваво скаче на милицях. Вейн носить за нею келих і підкурює їй цигарки.
— Молодець старенька, не розкисає, — каже Адріан, роздаючи кіш.
Я трохи сприкрилася, що Дейзі та Роуз на похорон не приїхали. Ніхто їх уже давно не бачив — заміж вони не повиходили, живуть разом у висотці в Лідсі, тітонька Ґледіс каже, що з дому теж не виходять.
— Та ну, — відмахується Сандра, — а продукти вони звідки беруть?
(Дейзі та Роуз, мабуть, не потребують їжі).
— Еге ж, — каже Вейн, — минулого року мама послала мене перевірити, чи вони ще живі. Вони певні, що інопланетяни говорять з ними через телевізор. Психовані!
Він вертить пальцем біля скроні. Люсі-Віда ляскає його по іншій скроні й каже:
— А ти не пащекуй!
На кухні Браян, Адріанів коханець, натягнув рожеві гумові рукавиці, які лишилися від Банті, і завзято миє посуд. Дядько Кліффорд сидить за столом, витягнувши вставну щелепу, і намагається жувати скибку пирога зі свининою. При цьому просторікує про репатріацію «чорних», найкраще до Африки, а Браян тільки киває й терпляче посміхається з виглядом людини, яка знає, що будь-якої миті може поїхати додому й більше ніколи тебе не побачить.
— Ну, — каже на прощання тітонька Ґледіс, — порєдне було прощання, вашій матері сподобалося би.
— Не сподобалося б, — каже Патриція, закриваючи двері за останніми гостями. — Її від такого з душі вернуло.
Наступні кілька днів ми полагоджуємо справи: виставляємо дім на продаж, розсилаємо страхові поліси, пакуємо одяг у мішки і здаємо у магазин доброчинного ветеринарного товариства. Ми перебираємо прикраси і фотографії й ділимо їх між собою. Мені дістається портрет прабабусі від Тома і срібний медальйон, а Патриція забирає годинник і, повагавшись, кролячу лапку, яку планує поховати в саду.
За день до її відльоту ми довго гуляємо середмістям Йорка, і собор нависає над нами, хай би куди ми пішли. Тепер ніщо нас більше не тримає у Йорку, і, можливо, ми більше сюди не вернемося. Місто видається несправжнім, мов набір плоских декорацій, мурів із білого картону і середньовічних будиночків із готових наборів, які лишається тільки зібрати і склеїти. На вулицях рояться незнайомці — ошатно вбрані вуличні музиканти, шкільні й автобусні екскурсії, нескінченні породи іноземців.
Ми проходимо під довгою дерев’яною вивіскою «Старої доброї корчми», що тягнеться через усю вулицю. Римську via praetoria забудували елітними бутиками — не лишилося вже старосвітських крамниць Річардсонів і Геннонів, не лишилося Волтерів і Бернардів, не лишилося цирульників, пекарів чи вітражних справ майстрів — тільки одна велика, неймовірно дорога сувенірна крамниця.
Ми повільно, але неминуче просуваємося до Крамнички. Банті продала її за чималий гріш ще десять років тому, і тепер там — дорогий магазин чоловічого одягу; там, де колись стояли кролячі клітки, тепер розвішано дорогі костюми з гарріського твіду; місце Папужки зайняла карусель із шовковими краватками. Не лишилося жодної впізнаваної плитки, шиби чи штахетини, жодного атома чи молекули. А нагорі, Над Крамничкою, зараз кафе — «чайна кімната». — і ми з Патрицією довго дискутуємо, чи варто туди підніматися. Та все ж піднімаємося, сідаємо за застелений мереживною серветкою столик і п’ємо казково дорогий чай точнісінько на тому місці, де раніше стояв наш телевізор.
— Аж мурашки беруть, — каже Патриція і здригається.
На наступному поверсі теж є столики, а прямуючи до виходу, ми завмираємо внизу сходів, але врешті так і не зважуємося доторкнутися до балки. До нас лине брязкання ложечок об блюдця і ввічливий гамір чужинських голосів — американці, німці, японці. Я заплющую очі. Якщо зосередитися, можна почути давніші шепти, такі ж чужинські і менш ввічливі — латина, саксонська, нормандсько-французька. Вони досі тут, ширяють над нами і галасують. А тоді починається чудернацьке: будинок двигтить, ніби під Йркською долиною стався маленький землетрус. Вулиця здригається, на столиках у чайній кімнаті бряжчать тонкі чашечки і блюдця. За вікном, на яке недавно почепили буржуазні мереживні фіраночки, розгортається химерна сцена: від річки через porta praetoria, тупцяючи тисячею пар ніг, дисципліновано марширує римська армія. На шоломах центуріонів тріпоче пір’я, прапороносці гордо підносять стяги. А попереду сяє на сонці начищений до блиску мідний орел — символ славетного IX іспанського легіону. Може, якби я провела їх поглядом, то побачила б, куди вони зникли, але офіціантка впускає повний глек молока, і Дев’ятий легіон перетворюється на далеке відлуння кроків.