— Рубі, Рубі! — Патриція обережно трясе мене. — Рубі, ти на що дивишся? Ходімо, час іти.
На вулиці ми не одразу оговтуємося.
— Жахливо, — каже Патриція, перекрикуючи струнний квартет, що розмістився al fresco на тротуарі. — На Бога, яка ще чайна кімната.
Струнний квартет шкварить майстерно, люди кидають гроші у порожній футляр від скрипки. Але не ми — ми поквапцем ідемо далі, повз церкву святої Єлени — церкву крамарів, по Блейк-стрит і до Музейних садів, а за нами лине глузливий гамір домашніх привидів.
У Музейних садах, які тепер відкриті публіці, і не треба більше ніякого шестипенсовика, ми пробираємося між павичів, білок і туристів, що простягнулися на траві, до стежки при річці, якою проходимо від моста Лендал до школи імені королеви Анни й назад. Ми спиняємося при початку Меріґейт, щоб подивитися, як потяг перетинає міст Скарборо. Як на цю пору року, рівень води в Узі дуже низький, тож по берегах видно смужку землі та мулу. Усі щось тут лишили — й безіменні племена, і кельти, й римляни, і вікінги, і сакси, і нормани, і всі, хто прийшли після них: усі полишали втрачене майно, ґудзики й віяла, перстені та гривні, булли та фібули. Берег підморгує нам тисячами, мільйонами, мільярдами булавок. Така-от витівка світла. Минуле — це шафа, сповнена світла, треба тільки відшукати ключ і відкрити двері.
Аж ось і останнє прощання — на цвинтарі. Ми купуємо букетик весняних квітів на базарі Ньюґейт: замінимо нарцисами прив’ялі вінки на досі непозначеній могилі Банті. На могилі Джилліан за кілька рядів звідси ми кладемо великі жовті тюльпани, а ось Перлі приносимо лілії, білі, як нетолочений сніг. Перла лежить серед цілої зграйки дітлахів, маленькі надгробки виткнулися в одному кутку цвинтаря, як зламані молочні зуби. Перла, як і Джилліан, «у безпеці в руках Ісуса». Ми з Патрицією погоджуємося, що це вкрай малоймовірно. І взагалі, нам більше імпонує думка, що вона зараз живе іншим життям — може, вільшанки, що пурхає від надгробка до надгробка, а коли ми рушаємо до воріт, час від часу спиняється нас почекати. Вільшанка нахиляє голову точнісінько як наш Папужка. Вітерець куйовдить цвинтарну траву і жене хмари напнутим полотном неба. Патриція закидає обличчя до блідого сонця, й тієї миті майже виглядає красунею.
— Я не думаю, що ми назавжди втратили наших мертвих, а ти?
— А ми взагалі нічого не втрачаємо назавжди, Патриціє, воно все десь лишається. До останньої шпильки.
— Якої шпильки?
— Ти мені повір, я була на краю світу. Я знаю, що буде.
Раптом віє прохолодою, тож ми піднімаємо коміри курток і беремося під руки, пробираючись поміж поснулих мертвих.
Ми розстаємося на вокзалі у Йорку. Бушує буря, тож прощання драматичне, як і належить. Патриція ще не повертається до Австралії: родині й ветеринарній практиці доведеться зачекати, адже в неї є ще одне завдання — знайти втрачену дитину, з якою вона розпрощалася у Клактоні. Ми підраховуємо роки.
— Ти тільки уяви, може, ти вже бабуся, й навіть про це не знаєш.
Патриція знову видає той дивний звук, у якому я вже навчилася розпізнавати сміх. У прадавню дермантинову сумку, із якою ходила на базар ще Нелл, вона склала прабабусин годинник, для надійності підклавши під нього віднайдену панду, та хай би як вона намагалася не розмахувати руками, годинник зупиниться назавжди ще до того, як вона повернеться в Мельбурн.
Патриція обіймає мене на платформі.
— Минуле — це те, що ти лишаєш за собою, Рубі, — каже вона, посміхаючись, як реінкарнація далай-лами.
— Дурниці, — кажу я, сідаючи у свій потяг. — Минуле — це те, що ти забираєш із собою.
А я готуюся пройти шлях, що привів мене до Йорка, у зворотньому напрямку: потяг, літак, два човни. Мені треба повертатися до свого життя. Я й так загуляла. Я повертаюся до далекої Шотландії, за якою аж до північних льодів немає нічого, крім моря. Моя кров належить цій чужинській землі. Я це знаю, бо Патриція (хто б міг подумати) замовила комусь скласти наше генеалогічне дерево з розлогою хаотичною кроною, і воно нарешті пролило світло на шотландське походження Ленноксів. Патриція у захопленні генеалогією пішла ще далі й діловито складала послання відпиляним гілкам — листувалася з донькою тітоньки Бетті, Гоуп, у Ванкувері, і Тіною Доннер, нашою троюрідною сестрою за шлюбом, у Саскатчевані. Тіна минулого року з’їздила в Йорк і віднайшла ім’я Едмунда Доннера на славетному дзеркалі в кафе «У Бетті», просто при дамському туалеті. Тіна Доннер і до мене заїхала і привезла копію фотографії Ади й Альберта, яку Лілліан взяла із собою на «Міннедозу», що перевезла її через Атлантику. Тепер цей портрет стоїть у рамці на моєму столі — мені подобається дивитися на нього й розмірковувати про мої зв’язки із цими людьми. Тепер фотографії мсьє Армана розпорошило світом — є вони і в Гоуп, і у Тіни, і в Патриції. В Адріана лишилася фотографія Лоренса і Тома з маленькою Лілліан, а в мене — фотографія Аліси, легковажної матері, зниклої дружини, жінки, що розтала у часі.
Мої дівчатка, брунатні, як горішки — мої Аліса й Перла — уже виросли. Обидві вчаться в університеті, одна у Глазго, друга в Абердині, а я живу сама на острові, де пташок більше, ніж людей. У нас є гагари червоношиї та гаги, кроншнепи та пісочники. Тупики і чистики чорні, ворони й голуби сизі влітку гніздяться на кручах, а над пустками ширяють підсоколики і коморники.
А ще там є я. Що сталося зі мною? Я заробляю собі на життя, перекладаючи технічну документацію з англійської на італійську, тож мій шлюб із Джанкарло Бенедетті був не геть марний. Робота мені подобається, методична і загадкова водночас. А ще я маю яке-не-яке право називатися поеткою — на мою першу поетичну збірку, яку випустило невеличке единбурзьке видавництво, були добрі відгуки, і я збираюся ось-ось засісти за великий проект — поетичний цикл, заснований на нашому генеалогічному дереві. У ньому знайдеться місце всім — Аді й Альберту, Алісі та Рейчел, Тіні Доннер і Тессі Блейк, і навіть бічним сюжетам мсьє Жана-Поля Армана й Ени Тетлі, Мінні Гевіс і місіс Сіврайт. Їм усім є місце серед нашого гілля, і хто мені скаже, хто із них справжній, а хто вигаданий? Врешті-решт, я свято вірю, що лише слова можуть вибудувати світ, який має значення.
Я сіла на повільний потяг, що спиняється скрізь — у Дарлінґтоні, Даремі і Ньюкаслі, повзучи нортумберлендським узбережжям до Бервіка. Коли ми перетинаємо Твід, повітря стає прозоре, а небо підсихає. На кордоні наш потяг вітає бліда веселка, як водяний знак. Я — в іншій країні, що зветься домом. Я жива. Я — безцінна коштовність. Я — крапля крові. Я — Рубі Леннокс.
Від видавництва
Ви тримаєте в руках книжку, яку випустило у світ київське видавництво «Наш формат». Ми видаємо українською мовою оригінальні й перекладні дослідження із соціальних і гуманітарних наук, найкращі зразки сучасної художньої літератури, роботи Нобелівських і пулітцерівських лауреатів, бестселери The Economist, New York Times, Financial Times.
«Наш формат» видає ділову літературу, яка мотивує, пропонує нові ідеї і творчі рішення, адже ми теж хочемо бачити довкола якісні послуги й товари, вироблені в Україні. Публікуємо мемуаристику і біографії видатних людей, які надихають і дають корисний урок, адже освічені громадяни — окраса країни.
Кожен наш проект — це нове робоче місце для перекладачів, редакторів, коректорів і дизайнерів, робота для українських типографій, а отже й розвиток вітчизняної економіки. Купуючи книжку «Нашого формату», ви інвестуєте у здорове майбутнє країни і свій особистий розвиток.