Був тільки травень, але сонце на задньому дворі на Ловтер-стрит все одно припікало, і Нелл на мить завмерла на порозі, тішачись теплу.
— Ось і ти, Нелл, — сказав Альберт, ніби вони тільки на неї й чекали. — А завари-но нам чаю, Джек лавочку лагодить.
Джек Кіч відірвався від спроб витягнути з дошки цвяха й усміхнувся їй:
— Буду дуже вдячний, Нелл.
Нелл усміхнулася йому у відповідь, зайшла в дім, не сказавши ні слова, і наповнила чайник.
Вона поставила чайник на плиту, а тоді підійшла до кам’яної раковини під вікном, склала руки на краю і виглянула у вікно на Альберта і Джека Кіча. Чекаючи, доки чайник закипить, вона ворушила пальцями ніг у черевиках і прислухалася до того, як здіймаються із кожним вдихом її ребра, а коли приклала тильну сторону долонь до щік, то відчула, що ті аж пашіють.
Стара дерев’яна лавочка стояла на задньому дворі, відколи вони в’їхали в дім. Від спинки відламалося кілька дощечок, а одне бильце розхиталося. Ставши на коліна на кам’яних плитах, Джек Кіч пиляв нову дошку короткою пилою, і крізь прочинені двері до Нелл долинав запах смоли. На чоло Джеку спадало пасмо густого темного волосся.
Розсміяний Альберт нависав над ним. Альберт завжди сміявся. Його янгольські біляві кучерики з віком не потемніли, а по-дитячому блакитні очі під золотими віями видавалися завеликими, ніби він так і не виріс. Складно було уявити, як він із хлопчика перетвориться на старого, не кажучи вже про всі роки між цими точками.
За Альбертом завжди увивалася ціла юрма дівчат, але він так нікого й не обрав. Їхній брат Том одружився й з’їхав із дому, а Альберт казав, що ніколи не одружиться, хоча і Лілліан, і Нелл зійшлися на тому, що він меле дурниці, адже всім ясно, що з нього вийде прекрасний чоловік — якби він не був їхнім братом, то вони і самі за нього вийшли б.
Починало скидатися на те, що вони так і звікують вік разом. Ані Нелл, ані Лілліан не вдавалося захомутати чоловіка, у обох заручини зірвалися — у Нелл через смерть, а в Лілліан через зраду. Рейчел колись урешті помре й лишить їх у спокої.
— Якби ж то... — примовляла Лілліан, заплітаючи на ніч косу в кімнаті Нелл, а Нелл, притискаючись щокою до подушки, уже вкотре питала себе, за які такі гріхи смерть забрала їхню матір, а доля підкинула їм Рейчел.
Нелл плюснула в заварювальний чайник окропу, гаразд прополоскала й вихлюпнула в умивальник. Джек Кіч скинув підтяжки, так що вони звисали з пояса, і закасав рукави білої сорочки — було видно, як на руках виграють м’язи, коли він пиляє дошку. Його шкіра була кольору волоського горіха — така засмага буває в тих, хто працює просто неба. Альберт завмер над ним, як янгол-охоронець. Нелл спостерігала за ними, притиснувши чайник до грудей, і мріяла, щоб ця мить не закінчувалася ніколи.
Коли вона винесла на таці чайник і тарілочку з хлібом і маслом, Джек саме робив олівцем позначки на дошці. Зібравшись на силі, Нелл сором’язливо сказала:
— Спасибі тобі, що ремонтуєш лавочку.
Він знову підвів погляд і усміхнувся:
— Будь ласка, Нелл.
А тоді виструнчився на мить і, розтираючи поперек, сказав:
— А гарний у вас двір.
І Альберт, і Нелл стрепенулися: вони ніколи не думали, що двір на Ловтер-стрит «гарний», і тільки після Джекових слів зауважили, як там сонячно. Як це вони прожили там п’ять років, не помічаючи, як стіною навколо задніх дверей в’ється рожевий клематис?
— Джек у нас тесля, — із захватом сказав Альберт (хоча сам був машиністом потяга, і Нелл із Лілліан вважали, що це — прекрасне ремесло).
Джек знову опустився на коліна, щоб забити цвях. Нелл набралася сміливості й майже цілу хвилину за ним спостерігала — не могла думати ні про що, крім його високих вилиць, гострих, як стулки мушлі.
Джек налив собі чаю, допіру коли закінчив із лавочкою, і чай за той час устиг вихолонути. Нелл сказала, що заварить іще, але Альберт заявив, що хоче пива, і запропонував піти в «Золоте руно». Джек покаянно всміхнувся і кинув:
— Може, іншим разом.
Нелл відчула, як від її грудей до щік здіймається рум’янець, тож швидко відвернулася, доки Альберт помагав Джекові спакувати інструмент.
Нелл довелося самостійно дати собі раду з Рейчел, коли та повернулася зі зборів товариства тверезості у церкві. Мачуха була в поганому гуморі, бо ніхто не зустрів її з уже завареним чаєм, тож вони мовчки повечеряли хлібом із маслом. Лілліан повернулася пізно, бо сказала, що в неї вечірня зміна (працювала вона на фабриці «Ровнтрі»), але Нелл знала, що це неправда. Альберт повернувся далеко за північ: Нелл чула, як він присів на нижню сходинку, щоб роззутися й нікого не розбудити, а тоді тишком піднявся у свою кімнату.
Наступного разу Нелл побачила Джека за кілька тижнів, коли той із Френком зайшов у неділю по Альберта, щоб разом їхати на щорічний пікнік футбольної команди. На Френкові було твідове кепі, а в руках він тримав вудочку (вони зібралися у Скарборо). Френк був помічником галантерейника, але Альберт і Джек не показували, що, на їхню думку, це взагалі не професія; тим паче, вони бачили, що він і сам усе розуміє.
Джек прихилився до стіни заднього саду і ліниво всміхнувся у простір. На ньому був солом’яний бриль. Альберт розсміявся:
— Виглядає як мажор, правда ж, Неллі?
І підморгнув. Вона ладна була під землю провалитися.
Джек зачесав чорне волосся, яке зазвичай спадало на чоло, і поголився так гладко, що Нелл захотілося витягнути руку й погладити те місце, де його шкіри торкався білий комірець. Вона, звісно, нічого такого не зробила, бо навіть поглянути на нього боялася, доки вони стояли у дворі й чекали на Альберта.
— Якщо він не поквапиться, ми на потяг запізнимося, — сказав Френк.
— Ось і він! — вигукнула Лілліан, коли вони почули, як брат затупав сходами.
А тоді Лілліан усміхнулася Джекові, сяйнула котячими зеленими очиськами, непомітно підштовхнула Нелл у спину та прошипіла:
— Ну ж бо, Неллі, не мовчи.
Вона-бо знала, що сестра запала на Джека.
А тоді вийшов Альберт і сказав:
— Ходімо, бо запізнимося.
Троє юнаків рушили і встигли дійти до середини завулка, перш ніж Нелл і Лілліан зрозуміли, що ті забули старанно спакований ланч. Лілліан гукнула «Стривайте!» так гучно, що у будинку через дорогу із брязкотом відкрили вікно, і місіс Гардінґ визирнула подивитися, через що такий шум. Нелл забігла на кухню, ухопила старий Томів рюкзак зі столу й вискочила в завулок.
Лілліан із Нелл той ланч коштував довгих дискусій: спершу вони збиралися наготувати тільки на Альберта, але потім згадали, що Френк сирота, а сам, мабуть, собі доброго ланчу не спакує, бо, може, й узагалі готувати не вміє, а тоді подумали про Джека й вирішили, що не можна лишати його ні з чим, тож урешті Лілліан розсміялася і сказала, що вони так на цілу футбольну команду наготують. Врешті-решт, вони склали у старий Томів рюкзак: десяток сендвічів із беконом, загорнутих у чистий кухонний рушничок, шість нечищених яєць, зварених на твердо, великий шматок сиру «Венслідейл», вівсяне печиво з імбиром, пакетик ірисок, три яблука і три пляшки імбирного лимонаду (хоча знали, що хлопці куплять кілька ящиків пива). Рейчел, звичайно, поняття не мала, як вони розщедрилися.
Джек відбився від групи, повернувся до Нелл і, взявши рюкзак, сказав:
— Спасибі, Нелл, ви добрі душі, ми про вас думатимемо, коли сядемо над морем їсти, — а тоді зухвало, хлопчакувато їй посміхнувся і сказав: — А не прогуляєшся зі мною десь на наступному тижні?
Нелл із усмішкою кивнула, а тоді подумки вилаяла себе: він, мабуть, думає, що вона глухоніма, раз ні слова йому ніколи не каже. Тож витиснула:
— Було б мило.