Зустріч учасників планованого наступу відбулася 26 травня в лісі неподалік Грубешева. З українського боку в ній брали участь вояки сотень «Давида», «Яра», «Чавса» та боївки Служби безпеки, з польського ― відділи ВіН «Млота», «Слєпого», «Віктора», «Геля». «Між стрільцями нашими і ВіН, ― читаємо у звіті про зустріч, ― почалася розмова, пізнавали себе, оповідали про минулі стрічі ― коли ми ще були ворогами». Очевидно, пізнавали колишніх ворогів не тільки прості вояки, а й їхні командири. Серед них, до прикладу, був Станіслав Ксьонжек ― «Вирва», на той момент комендант Замойського інспекторату ВіН, а два роки перед тим ― один із командирів АК, які проводили так звану грубешівську революцію. Серед українських старшин, зрозуміло, були учасники антипольських акцій. Проте це не завадило колишнім ворогам ретельно спланувати наступ на спільного противника.
Згідно з розробленим планом, 120 вояків УПА отримали завдання штурмувати приміщення НКВД, боївка СБ ― переселенчу комісію, вояки ВіН мали нападати на польську безпеку (УБП), міліцію та осередок компартії.
Українські повстанці використовували так звані торпеди ― трофейні німецькі 150-міліметрові турбореактивні снаряди. Торпедник для цих снарядів винайшов чотовий УПА, уродженець Полтавщини Гриць Руденко, для запуску застосовували електричний струм або підпалену солому. Про точність наведення снарядів говорити не доводилося, їхнє використання мало за мету не стільки завдати фізичної шкоди ворогові, скільки залякати. Учасники бою згадували: «торпеди» летіли з пронизливим ревом літака, залишаючи за собою вогняний слід, як у комети.
Із артобстрілу міста й почалася атака повстанців, засвідчивши серйозність їхніх намірів. «Першу торпеду, ― згадував «артилерист» УПА, ― пустив я в кошари (казарми) НКВД. Торпеда потрапила всередину. Перед випущенням торпеди в будинку було світло, та видно було, щó всередині кімнати робиться. Отже, я бачив, як двоє большевиків милось, а пізніше убирались. По вибуху торпеди я не бачив вже жодного світла, ані людей в кімнатах».
Бій у місті тривав півтори години, за цей час розбито будинки НКВД, УБП, пошти, захоплено комендатуру міліції, знищено автомобілі та документацію, звільнено з полону 25 в’язнів. Невдачею закінчився штурм переселенчої комісії ― її чиновники виявилися дуже добре озброєними і зуміли відбити атаку повстанців. Вояки ВП, як і обіцяли польські підпільники, не взяли участі в бою.
Об’єктивно оцінити втрати у бою важко: як зазвичай, кожна сторона подає дуже відмінні цифри. Згідно з повстанськими звітами, НКВД та польські комуністичні сили втратили близько 100 вояків убитими, натомість комуністи офіційно повідомили про загибель 9 вояків НКВД, 5 польських прикордонників, 2 функціонерів комуністичної партії та 2 службовців УБП. З боку повстанців двоє українців загинули в місті, троє — під час відступу з нього і ще троє, зокрема український командир операції Євген Штендера, були поранені.
Значно більшими стали політичні втрати комуністів ― результативна атака на певний час практично паралізувала репресивну активність. Інформація про успішну українсько-польську акцію позбавила владу можливості спекулювати на протистоянні між обома народами.
В одному з повстанських звітів із червня 1946 р. про ситуацію на Закерзонні читаємо: «Між польським підпіллям і нашим занотовано в ряді місцевостей добрі взаємини. Поляки в багатьох місцевостях домовляються про достарчення їм німецької амуніції, якої їм не достає; в заміну пропонують російську або якийсь товар. Одначе часто поодинокі власновольні акти українців проти поляків також нерідко трапляються, чи то з пімсти за попередні кривди, чи для звичайного грабунку, виводять поляків дуже скоро з рівноваги, і вони сейчас сиплять погрозами відновлення терористичних акцій. Факт замирення між польським та українським підпіллям, хоча він ще дуже хиткий і не прибрав уже розмірів ширшої співпраці, затривожив, як треба було сподіватись, найбільше большевицьких окупантів. Вони вдарили в усіх польсько-большевицьких газетах на алярм та намагаються розбити це порозуміння шалено шовіністичною протиукраїнською пропагандою».
Занепокоєність активною співпрацею українського і польського підпільних рухів навесні 1946 р. висловлював і керівник Міністерства державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Савченко, який розіслав інформацію про переговори в усі обласні управління МҐБ Західної України. При цьому наказав: «Під час проведення агентурно-оперативних заходів і чекістських операцій звернути особливу увагу на виявлення українсько-польських нелегальних документів і інших матеріалів, що підтверджують якоюсь мірою факти переговорів <…>. Піддати кваліфікованому допиту заарештованих з числа керівного складу ОУН—УПА і АК з питань переговорів і угоди між українськими і польськими націоналістами в останній час».