Для прискорення переселень продовжено пропагандистську кампанію, яка набула особливої актуальності після сповільнення депортацій 1946 р. У зверненні, виданому тоді польською владою, читаємо: «Українці! Не слухайте агентів реакції, якою б мовою вони до Вас не говорили! Не дайте себе ошукати! Репатріація українців на терени СРСР з Польщі не буде перервана. Записуйтеся добровільно на виїзд до СРСР, Вашої справжньої батьківщини. Польська адміністративна влада і польське військо охоче допоможе Вам в транспорті і в забезпеченні Вашого майна від грабунку з боку банд. Якщо почуваєшся українцем ― виїжджай до Української радянської республіки. Геть агітацію українських і польських реакціонерів».
У завзятому протистоянні траплялися випадки, що можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини. На початку липня 1946 р. підрозділ 36-ї комендатури Військ охорони пограниччя із Волковиї вчинив криваву розправу над жителями українського села Терка. За різними даними, тут було жорстоко вбито від 20 до 33 осіб, причому знищення цивільних не було стихійним і відбувалося за чітким сценарієм. «Дня 8.7.46 привезли усіх арештованих, яких після втечі з дороги осталось 26 осіб, з поворотом до села Терка. Тут загнали всіх до одної хати. В хаті забрали окремо трьох стариків ― Матвія Дяка, років 60, Миколу Хамея, років 55, і Михайла Осташа, років 79. Крім того, відставили на бік дві жінки: Тетяну Лавер, років 45, і Марію Лавер, років 22. Обі ці жінки мали американського громадянства. Після цього залишилися лиш самі жінки й діти в числі 21 осіб, з того було 14 жінок і 7 дітей (хлопці і дівчата). Усіх залишених 21 осіб посадили на землі у хаті й постріляли з автоматів та порозривали гранатами. Опісля трупи і тих, що не згинули від куль і гранат, ще живих спалили разом у хаті».
Акція «Вісла»,
або
Остаточне вирішення української проблеми в Польщі
Перелом у війні між українським підпіллям та польською комуністичною владою стався у липні―серпні 1946 р. Наступальний характер дій українських повстанців відчутно зменшився. Причиною стало офіційне завершення репатріації між УРСР і Польщею, а отже, припинення масштабних насильницьких акцій польського війська проти українських сіл. Рівень підтримки українських повстанців цивільним населенням також почав спадати. Значна частина українців, що залишилися на Закерзонні, сподівалася на дозвіл жити в межах польської держави, а тому намагалася бути лояльною до неї.
Зміну громадських настроїв фіксували діячі українського підпілля. У звіті про ситуацію в 1946―1947 рр. зазначено: «Загально беручи, то настрій серед населення часто мінявся, а залежало це в великій мірі від обставин, однак чим дальше, то все більше ставало замітним невдоволення з причини боротьби і все легкий песимізм опановував щораз то ширші круги українського загалу».
В іншому звіті про громадську думку після завершення виселення і спроби пристосуватися до нової ситуації читаємо: «Дуже велика частина населення, яке залишилося, живе на різного роду польських документах, звичайно дуже солоно оплачених і оплачуваних. Документи ці лиш «толеровані» радше зглядно і часово і не мають «твердої» тривалої вартости. Деякі намагаються «скріплювати» силу своїх сумнівних «документів» ходженням до костела та зовнішньою “патріотичною поставою”».
Перелом у співвідношенні сил на Закерзонні зумовлювався також тим, що після ліквідації тут польського національного підпілля органи безпеки комуністичної влади з кінця 1946 р. дістали можливість зосередити усі свої сили на боротьбі з ОУН та УПА.
Ще одним чинником були зміни в загальній тактиці визвольного руху. Після Великої блокади зими 1945―1946 рр. і значних втрат розпочинається перехід від повстанських форм боротьби до підпільних. Станом на середину―кінець 1946 р. майже на всіх теренах, за винятком Карпат, відділи УПА розформовані у невеликі боївки.