Труднощів у протистоянні польському наступу додавало те, що УПА досі була структурована у відділах чисельністю близько ста вояків у кожному, що дозволило польському війську легше розгромити їх. Адже ця кількість була недостатньою для того, аби чинити ефективний опір діям ворога; з іншого боку, вона була надто великою, щоби уникати зіткнень із ним.
Польським військам удалося завдати вирішального удару по мережі українського визвольного руху на Закерзонні: більшість повстанських відділів розгромлено, тільки незначній кількості вояків вдалося прорватися на терени Чехословаччини чи УРСР, керівництво підпілля втратило зв’язок із підпорядкованими ланками. Доповідаючи у липні 1947 р. Проводу ОУН, Ярослав Старух указував на безперспективність спроб продовжувати тут боротьбу у попередніх формах: «Однак умовини дальшого побуту й боротьби у таких широких розмірах, як дотепер, переходять вже границі навіть надлюдських зусиль. Тому наша боротьба на цих теренах в найближчому майбутньому мусить прибрати дещо інші форми, а оставші сили мусять бути розміщені відповідно до доцільності дальшої визвольної боротьби у витвореній тепер новій дійсності на цих теренах».
Реформуватися для дій у нових умовах українське підпілля на Закерзонні так і не зуміло. Оголошена командиром Воєнної округи «Сян» Мирославом Онишкевичем у вересні 1947 р. демобілізація УПА була вже явно запізнілою. Створювати дрібніші ланки, що мали би працювати по-новому, вже не було з кого, та й, зрештою, після виселення українців не було для кого. Хоча окремі прояви діяльності українського підпілля польські органи безпеки фіксували і в кінці 1947-го, і на початку наступного 1948 р.
Підсумовуючи кількалітню боротьбу на Закерзонні, Ярослав Старух незадовго до своєї смерті писав: «Безмір жертви крови і терпінь народу, принесений на цьому клапті української землі, та розмір і героїчність його боротьби творять таку величню карту історії, якої не було ще ніколи в минулих віках і тисячоліттях! Незатертою пам’яттю найбільших гордощів і слави лишиться майбутнім поколінням українського народу той образ, коли рештки ограбленого, вигнаного насильством із його землянок, побитого і скатованого до крови населення української Перемищини везли ворожі людолови на вивіз в чужу землю, а вони з вагонів, незважаючи на побої, махали на прощання своїм повстанцям до лісів хусточками свій привіт, одверто перед лицем ворога-ката».
Втрати у війні після війни
Варто оцінити втрати, яких зазнали обидві сторони в останньому акті польсько-української війни. Тут спиратимемося на дослідження польських істориків, оскільки ґрунтовних підрахунків українські дослідники не проводили. Польські комуністичні історики Антоні Щесняк і Вєслав Шота вказують, що за 1944―1947 рр. від рук українських повстанців на Закерзонні загинули 997 польських вояків, 603 члени партій, міліціонерів, сільської адміністрації, 599 цивільних осіб. Причому найбільше вояків загинуло 1946 р., коли УПА досягла апогею свого розвитку на Закерзонні, тоді ж полягло 98 цивільних осіб. Більшість цивільних (368) загинуло 1945 р. — очевидно, під час відплатних акцій українського підпілля після хвилі польського терору навесні того року. Акцентуючи увагу на кількості втрат цивільного населення протягом трьох років, інший польський дослідник, Збігнєв Ковалевський, вказує, що за значно коротший період 1945―1946 рр. від рук польського підпілля загинуло 536 цивільних осіб.
Структура втрат і їхня динаміка яскраво засвідчують, що українське підпілля на теренах Закерзоння боролося не проти поляків, а проти комуністичної адміністрації, її військ та сил безпеки. Натомість з українського боку в період 1945―1948 рр., за підрахунками Ґжеґожа Мотики, загинуло 6—7 тисяч осіб, причому більшість із них цивільні. Отже, польська комуністична держава воювала не тільки, а може, й не стільки проти українського повстанського руху, як проти українського населення загалом. Це чи не найкраще ілюструє проведена 1947 р. акція «Вісла», коли під приводом ліквідації УПА було повністю депортовано і розсіяно українську національну меншину. Боротьба польської комуністичної влади проти українського підпілля тривала і після «Вісли», але вже не мала попереднього розмаху, тим паче не мала характеру польсько-української війни.