Отож, саме операція «Вісла» стала завершальним актом Другої польсько-української війни. Війни, яка тривала п’ять років і зібрала кривавий урожай жертв з українського та польського боку. Вона закінчилася 1947 р. без жодних капітуляцій, так само як і почалася 1942-го ― без жодних оголошень.
«Війна» довкола війни
Згадати не можна забути
Другій польсько-українській війні судилося тривале життя в пам’яті обох народів. Причиною цього був її драматичний характер, а також те, що кривавий вихор зачепив тисячі українських і польських родин. Не менш важливою стала необхідність тривалий час приховувати переживання ― у комуністичні часи як у Польщі, так і в УРСР говорити про цю війну заборонялося. Адже вона руйнувала одну з комуністичних ідеологем про дружбу народів, а згадки знову привертали б увагу до діяльності підпільних антирадянських рухів.
Тож про конфлікт між українцями і поляками радянська пропаганда згадувала дуже рідко і лише для того, аби черговий раз розповісти суспільству про «звіряче обличчя націоналізму» ― чи то українського, чи то польського. Наприклад, 1967 р. вийшли друком спогади Генрика Цибульського «Червоні ночі». До 1990 р. великими накладами надруковано ще чотири видання цієї книги (1969, 1974, 1977, 1990). Тому вона справила значний вплив на уявлення польської громадськості про події польсько-українського конфлікту. На фоні майже цілковитої мовчанки про трагедію Волині вона сприймалася мало не як відкриття недоступної до того правди. Змальований опис подій був далеким від історичних реалій. Адже українські націоналісти постали як «гітлерівські посіпаки», «жорстокі садисти», протистояти яким поляки могли лише завдяки радянській підтримці, — тези, корисні для комуністичної пропаганди. Особливо актуальними вони стали для комуністів у другій половині 1980-х рр., коли наростав антикомуністичний рух вже не лише в Польщі, а й в Україні. Саме тоді з’являються публікації Едварда Пруса (такі як «Герої з-під знаку тризуба», «Атаманія УПА»), витримані цілком в тому ж дусі комуністичної пропаганди. Особливість цього автора в тому, що після розвалу комуністичного режиму він не просто не зник як один з його трубадурів, а став одним із головних речників кресов’яцьких (організацій, які об’єднують поляків-вихідців із Західної України) націоналістичних середовищ у Польщі.
Інтенсивніше обговорення польсько-українського конфлікту до 1991 р. відбувалося за межами комуністичного простору. Зокрема, українські та польські емігрантські структури першими почали публікувати спогади чи тогочасні документи. Проте для подолання травматичного досвіду, яким була ця війна, закордонних ініціатив було замало, адже основні її учасники та очевидці, котрі жили в межах радянського впливу, були позбавлені права говорити про свій біль. Можливо, якби не було цієї заборони, тема Другої польсько-української війни через кілька десятиліть, після належного вшанування всіх її жертв, втратила би політичну складову, і тоді її б обговорювали лише її свідки та науковці.
Тим часом весь невисловлений і накопичений за десятиліття мовчання біль «прорвало» після падіння СРСР і утворення незалежних держав України та Польщі. Головними ініціаторами та промоутерами обговорення гострих питань польсько-української війни стали ті, хто протягом багатьох років змушений був мовчати, ― її учасники, очевидці та жертви.
Однією з перших польських публікацій на цю тему стала книга під редакцією Юзефа Туровського і Владислава Сємашка «Злочини українських націоналістів проти польського населення Волині 1939―1945 років». Видання 1990 р. містило 350 свідчень ветеранів АК про факти антипольського терору на Волині. Метою упорядників книги, як видно вже з її назви, було описати «злочинну» діяльність вояків УПА та членів підпілля ОУН. Відповідно, польсько-українське протистояння подавалося вкрай однобоко: поляки лише жертви, винні лише українці. Заданий публікацією напрямок поступово став домінувати в польській суспільній свідомості, а згодом навіть у історіографії.
В Україні навіть за кілька років після розвалу СРСР не з’явилося якихось досліджень чи спроб зібрати джерела на цю тему. Українська історіографія, яка зазнала більших, ніж польська, втрат у комуністичні часи, значно довше спиналася на ноги. У суспільно-політичному дискурсі незалежної вже країни тривалий період домінувала еклектична модель українського минулого, яка поєднувала в собі нові національні віяння (такі як історія УНР) з канонами радянської історії (як Велика вітчизняна війна). Тема УПА залишалася на маргінесі академічної історії.