Одним із завдань, які ставили перед собою деякі історики, політики та громадські діячі, було показати польську сторону в конфлікті з українцями лише жертвою. Відтак у їхніх описах всі страждання приписуються майже винятково полякам. Активні дії польських підпільників зі знищення українців подано лише як вимушені акції у відповідь на українську агресію.
Для такого однобокого подання подій минулого конфлікту термін «геноцид» видається найкращим. Тим часом, як свідчать документи і як, сподіваюся, вже побачив з прочитаного в цій книзі читач, поляки проявляли як мінімум не менше ініціативи в протистоянні з українцями. Обидві сторони однаковою мірою проводили як наступальні, так і захисні дії. Обидві сторони чинили дії, які можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини. Але чи можемо називати їх геноцидом?
Конвенція ООН (від 1948 р.) визначає геноцид як «дії, вчинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
• убивство членів такої групи;
• заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
• навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;
• заходи, розраховані на запобігання дітонародженню в середовищі такої групи;
• насильницьке передання дітей з однієї групи в іншу».
Тож варто спробувати накласти перелічені в конвенції ознаки на обставини польсько-українського конфлікту, аби побачити їх відповідність цьому термінові. Це вже зробив польський юрист Ришард Шавловський, тому нижче зацитуємо й прокоментуємо його висновки.
«Так звана антипольська акція, — пише він, — обійняла цілу національну польську групу в околицях, досяжних для виконавців».
Насправді, як свідчать документи з Волині (зокрема, звіти з Володимирсько-Горохівської округи), метою акції були не всі поляки, а лише ті, кого вважали нелояльними до українського визвольного руху. Ще раз зацитую фрагмент використаного вище документа від липня 1943 р.: «Спокійна нерозполітикована прихильна до українців частина поляків або лишилася на місцях, або повернула до своїх осель після отримання запевнення їхньої безпеки з боку українців… Та частина польського населення, якої не торкнулася акція, залишається нині на своїх колоніях при щоденних працях. У деяких випадках польське населення мильно зрозуміло причину протипольської акції та виявило охоту до переходу на православіє, а часами навіть просить дозволу «на зміну національності». Тим вияснено, що українці мають до поляків претензії не за їхню приналежність до польської нації чи католицької релігії, а за вороже ставлення до українського національного питання і українських визвольних змагань на українських етнографічних територіях».
В інструкціях з Галичини чітко вказано обмеження і заборону на вбивства жінок, дітей та старих. «Ми мусимо провести сильну акцію по ліквідації в основному найактивнішого провідного елементу та боєздатного (жінок, дітей, стариків не чіпати)… Кожному комендантові боївки з’ясувати ціль боротьби з поляками, як також методи примінювані в цій боротьбі. Не ліквідувати таких, що кожночасно готові навіть своєю активною боротьбою засвідчити вірність УССД та її владі». Тобто завданням не було нищити всіх, хто опиниться в зоні досяжності, а лише тих, кого вважали нелояльними до українського руху.
Наступний важливий аргумент, який наводить Шавловський: «Антипольська акція відбувалася цілком в рамках передбаченого 2 статтею конвенції про геноцид, де йдеться про намір знищення групи («цілком чи частково»)… Український намір знищення (і то цілком ) польської національної групи на Східних Кресах в період Другої світової війни виникає однозначно хоча б з двох архівних документів, у яких командири УПА давали накази про повне фізичне знищення поляків на теренах під їхнім контролем». У посиланні, яке мало б підтвердити існування таких наказів, читаємо про… вищезгадані фальшивки Владислава Наконечного, які цитує Владислав Філяр, а відтак і Шавловський.
Прокурори польського Інституту національної пам’яті Пшемислав Мішко і Кшиштоф Матковський доказ наміру про загальне винищення польського населення вирішили шукати в ідеології ОУН і наводять цитату зі звернення першого Конгресу ОУН 1929 р. «Організація Українських Націоналістів, маючи на меті створити Незалежну Соборну Українську Національну Державу, змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель». Проте різниця між тезою про повне усунення всіх окупантів (що є характерною для будь-якого визвольного руху) та постулатом про повне усунення представників інших національностей залишається поза їхньою увагою, відтак наведена постанова перетворюється на «генеральну директиву [52], для реалізації якої очікувався належний момент».