Цікаві міркування про засадничу різницю між воєнними діями (навіть із воєнними злочинами) й актами геноциду наводить німецький історик Гельмут Кьоніг. «Воєнні дії, ― пише він, ― за визначенням характеризуються тим, що застосування насильства розподіляється симетрично між обома сторонами. Солдати, які воюють між собою, не тільки вбивають своїх ворогів, але й одночасно самі ризикують бути убитими. Цей принцип продовжує діяти і тоді, коли одна зі сторін має явну перевагу в солдатах та озброєнні. Цей принцип може застосовуватися і до солдатів армії, що порушують правила ведення війни, ігнорують розподіл на воююче і мирне населення і не дотримуються положень iusinbello (воєнного права)». Така симетрія абсолютно відсутня в актах геноциду, під час яких «злочинці могли бути повністю впевнені, що вони ніколи не зазнають нападу з боку тих, хто приречений до знищення. І навпаки, жертви не мали жодних можливостей для власного захисту чи розправи над катами та вбивцями. Такий асиметричний розподіл засобів влади і насильства принципово відрізняє запілля від поля битви і війну від геноциду».
Як видно з викладених у цій книзі фактів, у польсько-українській війні не було такої асиметрії, адже жодна зі сторін не контролювала ситуацію повністю.
З німецьким ученим згоден український дослідник геноцидів Андрій Козицький: «Крім суто юридично-правової оцінки геноциду, існує ще й ціла низка інших обставин, котрі впливають на кваліфікацію цього злочину та його інтерпретацію. До таких обставин-ознак належать: беззахисність жертв, суттєва перевага однієї зі сторін конфлікту в силі, організованості, можливостях координувати свої дії та забезпечувати їх «інформаційний супровід», а згодом приховати сліди учинення злочину. Такої всебічної переваги у силах неможливо досягнути без використання державного апарату. Усі випадки юридично визнаного на міжнародному рівні геноциду здійснили винятково представники державної влади… Українці в умовах німецької окупації, звісно ж, своєї держави не мали. Крім цього, на Волині 1943 р. вони не могли похвалитися й надто великими військовими та організаційними можливостями. Українські структури, котрі польська сторона звинувачує в організації геноциду, перебували в підпіллі. У першій половині 1943 р. УПА налічувала на Волині 6—8 тисяч осіб. Крім українських партизанів, на Волині діяли радянські та польські партизанські сили, а найбільшою мілітарною силою на Волині 1943 р. була німецька окупаційна адміністрація. Зайвим було б наголошувати, що в таких умовах немає підстав говорити про українську монополію на застосування насильства, яка є однією з головних передумов організації геноциду. З іншого боку, польська сторона на Волині не була цілком беззахисною. Там існували структури озброєного польського підпілля, а також розгалужена мережа польських сил самооборони, дозвіл на формування яких дала німецька окупаційна влада. Німецька сторона навіть передала польським силам самооборони певну кількість зброї. У багатьох випадках неприхованими союзниками польського населення на Волині виступали радянські партизани, базами постачання та квартирування для котрих ставали польські села. Отже, у жоден спосіб не можна ствердити, що поляки на Волині апріорно перебували в ситуації беззахисних жертв».
Звіти українського та польского підпільних рухів і радянських партизан, які широко цитовано в цій книзі, під час опису подій 1942—1947 рр. дають безліч доказів на користь сказаного Козицьким. Нагадаю для прикладу лише один із них, який спростовує тезу про цілковиту беззахисність польського населення на Волині. Літо 1943 р.: «Ліквідуючи по дорозі колонії Борок, Ляди і частину Курорту, відділи відійшли під укріплені становища. Заалярмований ворог сильним кулеметним вогнем здержав наступ. Він тривав до полудня. На місце притягнено гарматку та переведено підготовку до дальшого наступу <…>. В наступі на Вирку перший відділ наткнувся своєю передовою охороною на ворожу заставу. Ворог, відстрілюючись, відступив. По зліквідуванні Острівок в год. 3-ій почався бій за Вирку. Ворог загніздився у мурованих будинках біля костела і у костелі та, вмістивши на деревах кулемети, цільно спрямував вогонь по нашій лінії. Після двохгодинного бою відділ перейшов до наступу».