Продовжимо викладати аргументи Андрія Козицького: «Дослідження геноциду з соціологічного погляду базуються на постулаті, що періоду фізичного винищення представників певної людської групи мусить передувати тривалий термін своєрідних «підготовчих дій»: ідеологічної обробки потенційних виконавців масового винищення, формування «образу ворога» та поступової віктимізації майбутніх жертв. «Ідеологічне накачування» має важливе значення також і в сам момент вчинення злочину геноциду, адже тоді воно відіграє роль своєрідної моральної анестезії для катів, котрі масово мордують невинне населення. Тоталітарні та авторитарні режими, які вчиняли злочини геноциду протягом ХХ ст., незмінно дотримувалися саме такої схеми дій. Ідеологічна підготовка винищення вірмен, євреїв, циган, тутсі тривала багато років. У випадку подій на Волині немає навіть натяку на таке тривале і свідоме формування українською стороною «образу ворога», спроб дегуманізувати волинських поляків». В інформаційних матеріалах, які українські повстанці поширювали серед польського населення, головним мотивом були спроби його залучення до спільної антинімецької, а згодом антирадянської боротьби.
«Важливим моментом, який свідчить проти «геноцидної інтерпретації» подій на Волині, також є відсутність спроб української сторони затаювати учинені на поляків напади, — пише далі Козицький. — Між тим, усі головні винуватці геноцидів ХХ ст. (молодотурецький уряд Османської імперії, більшовики, нацисти, червоні кхмери та ін.) докладали значних зусиль для того, аби утримати вчинені ними злочини в таємниці. У тих випадках, коли репресивні дії не намагаються приховати, це свідчить про їхню інструменталізацію. Такі напади мають продемонструвати рішучість однієї зі сторін конфлікту застосовувати силу й залякати противника. Трапляються випадки, коли одна зі сторін конфлікту зумисно поширює інформацію про вчинені нею жорстокі репресивні дії, щоб змусити свого противника відмовитися від конфронтації. В умовах геноцидних дій такої потреби немає, бо приречена на винищення сторона й так не чинить ефективного опору, тому винуватці геноциду завжди заперечують факт його вчинення». Саме такі випадки траплялися в польсько-українському конфлікті — українські повстанці не лише не приховували результатів своїх антипольських дій, а, навпаки, намагалися скористатися ними для того, щоби залякати ту частину польського населення, яке ще не стало об’єктом їх дій, і змусити їх залишати певні терени. Таку саму роль виконували спеціальні ультиматуми з попередженнями про проведення антипольських дій з населенням конкретного села у разі, якщо воно не виселиться протягом означеного часу.
Відомий польський історик Ришард Тожецький, характеризуючи польсько-український конфлікт, зазначив: «Ті, хто послуговується терміном «геноцид», кажучи про події на Волині, не беруть до уваги багатьох історичних обставин. На основі знаних мені польських, українських документів і усних переказів не можна визнати, що діяльність українських партизанів була спрямована в спосіб свідомий і цілеспрямований на винищення польського населення. Справді, керівництво ОУН хотіло позбутися польського населення з тих теренів, оскільки його розцінювали як перешкоду для створення української держави, однак не планувало його фізичного винищення. Такого типу акції були часто стихійним відрухом мас і локальних командирів, у багатьох випадках акція вийшла з-під контролю УПА, в інших ― не вміли чи не хотіли, що треба підкреслити, її опанувати. Це була особливо жорстока війна, але все ж війна».
Для закріплення тези про геноцид поляків його намагаються прив’язати до Голокосту — найбільш відомого прикладу геноциду в світовій історії. Тому часто говорять про знищення українськими повстанцями на Волині поляків та євреїв. Запозичуючи успішний досвід звання Праведників народів світу, у Польщі поширюють інформацію про українців, які рятували поляків, через відомий проект «Книга справедливих» чи згадки про таких українців у різних політичних заявах. Свідченням того, що ця ініціатива спрямована не лише на вшанування людей, здатних проявити надзвичайні гуманні якості у страшні часи, є те, що мова не йде про поляків, які рятували українців від своїх земляків.