Загалом, попри запевнення ініціаторів, що «відзначення трагічних подій на Волині 1943 р. сприятиме налагодженню справді приязних стосунків між сусідніми народами», це вшанування вилилося передусім у надмірну політизацію теми польсько-українського конфлікту, яка досі залишається визначальним чинником його розуміння в сучасних українському та польському суспільствах. Саме з 2003 р. 11 липня стало днем поминання жертв польсько-українського конфлікту, майже обов’язковим для польських політиків. Таким чином, різними пам’ятними заходами цю тему актуалізують на політичному рівні принаймні раз на рік.
Однобокий підхід до вшанування жертв війни дещо вирівнявся після зміни влади в Україні ― 2006 р. за участі Президентів Віктора Ющенка та Лєха Качинського відкрито пам’ятник українцям, замордованим у селі Павлокома. Імовірно, приязні стосунки між новими президентами Польщі та України 2008 р. не дали розгорнути інформаційну кампанію «65-ї річниці Волинської трагедії» до масштабів п’ятилітньої давнини. Драматичні актуальні події тодішнього літа — російська агресії проти Грузії, яку спільно засудили обидва Президенти, спонукали більше уваги звертати до сьогодення і не дати порушити активну співпрацю між державами.
Рік перед тим, 2007-го, у польському суспільстві тривали дискусії щодо іншого пам’ятника — «монумента жертвам геноциду, здійсненого ОУН—УПА щодо польського населення Східних Кресів». Дискусію викликала не власне ідея такого пам’ятника чи місце його спорудження (ним мала бути Варшава), а її художнє втілення. Громадський комітет, який взявся за його спорудження, запропонував втілити в життя проект відомого скульптора Маріана Конєчного. Пам’ятник мав являти собою стилізоване дерево, до якого колючим дротом прив’язано тіла чотирьох дітей. Цей образ був відомий майже кожному, хто бодай трішки цікавився питанням «Волині—43». В його основі страшне фото, яке побутувало як зображення жертв УПА. Попри драстичність світлини, її часто друкували в пресі, іноді навіть виносили на обкладинки книг. Уперше це зображення з підписом «Польські діти, замордовані відділом УПА в околиці села Козова Тернопільського воєводства восени 1943 р.», з’явилося у відомому кресов’яцькому журналі «Na Rubieży». Потім історик Александр Корман подав його детальну історію — фото зробив німецький фотограф, зберіг вояк АК Владислав Заголовіч. Він твердив, що таких страшних дерев було багато, і бандерівці називали їх «дорогою до самостійної України». Тобто на момент, коли дійшло до втілення зображення у пам’ятник, який мав символізувати польські жертви, його автентичність не викликала жодних сумнівів.
Тому сенсацією стала справжня історія цього фото, яку розповіли на шпальтах газети «Rzeczpospolita» Ада Рутковська та Даріуш Стола. Виявилося, світлина фіксує страшну подію, яка сталася проти ночі з 11 на 12 грудня 1923 р. — вбивство божевільною матір’ю своїх чотирьох дітей. Фото з’являлося в тогочасній пресі, а потім 1928 р. у спеціальних виданнях з психології. Ще 1948 р. воно було використане як ілюстрація до підручника судової медицини.
Урешті пам’ятник жертвам УПА у Варшаві таки постав, хоч і в іншому вигляді. А страшне фото знову стало ілюстрацією — як легко маніпулювати суспільством через медіа, насичуючи його емоціями!
Тим часом симетрія в історичній політиці України та Польщі, яка виливалася в спільне вшанування польських та українських жертв конфлікту 1940-х рр., припинилася наступного, 2009 р. Тоді взимку за участі двох Президентів відкрили пам’ятник полякам, загиблим у Гуті Пеняцькій. Наступним мало стати відкриття монументу українцям, вбитим у Сагрині. Пам’ятник поставили, але він досі чекає обіцяного відкриття за участі керівників двох країн. Очевидно, знову втрутилася актуальна політика. Наступного, 2010 р., мали відбутися президентські вибори. Лєх Качинський розраховував на підтримку правого електорату, сильний вплив на який мали кресов’яцькі організації. Подальша співпраця з Президентом Ющенком у царині історичної політики могла коштувати польському Президенту його крісла, тим паче що позиції самого українського Президента в його країні на той момент уже були досить безнадійними. А це означало, що в разі переобрання Качинському доведеться налагоджувати співпрацю з іншим очільником України, і жоден із кандидатів на це місце не висловлював бодай трохи чуйності щодо питань українського минулого. Тому влітку 2009 р. відбувається доволі різкий поворот в історичній політиці Польщі.