70-ту річницю Волинської трагедії (2013) в масмедіа відзначали інформаційною кампанією, дуже схожою на ту, яка реалізовувалася 10 років тому. З тією різницею, що вона була більш масштабною, з ширшим використанням новітніх засобів медіа — телебачення, Інтернету, соціальних мереж, відео і в хронологічному плані тривала майже від лютого до липня. Фільми та спеціальні програми, присвячені цій темі, транслювали на провідних каналах TVP1, TVP Polonia, TVP Historia. Значна частина цих медіальних продуктів мали пізнавальну й історичну цінність, але, на жаль, чимало було й таких, що сприяли подальшій таблоїдизації теми, як-от: своєрідне ноу-хау відзначень 2013 р. — реконструкція подій протистояння в Радимні «Wołyń 1943 — nie o zemstę, lecz o pomięć wołają ofiary», яку транслювали в прямому ефірі на телеканалах «Polsat News» i «Republika TV». «20 липня 2013 року під Перемишлем. Вечоріє. Банда українських націоналістів оточує село, — так описує цю подію журнал польською (!) «Wprost». — Чути крики «Смерть ляхам!». Підкладають вогонь під будинки, а людей мордують сокирами, вилами, ріжуть пилами, виколюють очі, палять живцем. Реконструкція волинської різні 1943 року має служити… поєднанню? Так принаймні вважає перемиське Товариство історичної реконструкції XDOC».
Показовим моментом 2013 р. була практично цілковита відсутність дискусій про польсько-український конфлікт на науковому рівні. Один з організаторів конференції польських науковців стосовно цієї теми в Любліні так пояснив журналістам відсутність українських істориків: «Не хотіли, щоб була дискусія».
Розуміючи, що українська влада, представлена проросійським Януковичем, абсолютно байдужа до цієї теми, українська громадськість намагалася взяти на себе роль суб’єкта у стосунках із польською владою та суспільством. Навесні 2013 р. створено громадський Комітет примирення між народами, який очолив колишній Президент України Леонід Кравчук. У його складі виявилися відомі авторитетні особистості — дисидент Євген Сверстюк, акторка Ада Роговцева, письменниця Марія Матіос, очільник Української православної церкви Київського патріархату Cвятійший Філарет, кардинал Української греко-католицької церкви Блаженніший Любомир Гузар та ін. У зверненні Комітету зазначалося: «Висловлюємо своє щире співчуття нашим сучасникам-полякам, нащадкам тих, хто загинув чи постраждав тоді від рук українців, так само й нащадкам українців, які загинули чи постраждали від рук поляків. До цього нас спонукає, зокрема, згадування трагедії, яка сталася на Волині сімдесят років тому. Схиляємо голови перед пам’яттю усіх жертв, запрошуємо до молитви про них та закликаємо зробити все можливе, щоб подібного більше ніколи не сталось!» На жаль, українська ініціатива залишилася майже не поміченою в Польщі, очікуваної її підтримки з боку польських інтелектуалів та моральних авторитетів так і не було виявлено.
Звісно, радикалізувалися й політичні сили, які знову активізували питання щодо кваліфікування подій на Волині 1943 р. як геноциду. Законодавчий акт висловили готовність підтримати Польська селянська партія, Союз демократичних сил та найбільша з тодішніх опозиційних сил «Право і Справедливість». Щоб завадити ухваленню такого політичного рішення, до Варшави прибули від імені Комітету примирення Леонід Кравчук, дисидент Євген Сверстюк та колишній віце-прем’єр міністр часів Віктора Ющенка Іван Васюник. Вони зустрілися з польським Президентом та головою Сейму, а також із представниками усіх парламентських партій, за винятком ПіС, які виявилися надто зайнятими для цього.
Так само напередодні голосування активні зустрічі з польськими політиками мав інший представник України (чи, може, представник іншої України?) — Вадим Колісніченко, ініціатор звернення 148 депутатів Верховної ради з «Партії регіонів» та Комуністичної партії до польського Сейму з проханням визнати антипольські акції УПА актом геноциду.
Врешті 12 липня 2013 р. було ухвалено спеціальну постанову Сейму, якою, схоже як 2009 р., знищення поляків було названо «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Для означення «геноцид» забракло голосів керівної партії «Громадянська платформа». Але документ містив низку інших тверджень, які вважали своєю перемогою кресов’яцькі організації, зокрема твердження про 100 тисяч польських жертв цього конфлікту. Таким чином, ця цифра, яка так і не була підтверджена опертям на поважні історичні чи демографічні дослідження, поступово стала канонічною.