20 липня аналогічну ухвалу прийняв і сенат. У цьому документі, між іншим першою антипольською акцією УПА названо знищення села Паросля. Знову-таки, попри брак переконливих аргументів на користь цієї гіпотези, в історіографії вона стала елементом канонічної версії, тепер ще й легітимізованої через законодавчий акт. Посилена увага суспільства до польсько-українського конфлікту обернулася 2013 р. на тисячу публікацій масмедіа, гарячі політичні дебати та заяви, натомість тоді не з’явилося жодного нового наукового дослідження з цієї теми. Тож її політизація й таблоїдизація тривала і дістала відображення в суспільній свідомості.
Соціологія 2013 р. продемонструвала тенденції, дуже близькі до тих, про які йшлося 2009 р.: збільшення кількості осіб, обізнаних із конфліктом, — 2013 р. таких уже 69 % — і збереження його однобокої оцінки: 52 % вважають жертвами тільки поляків (ця цифра менша за 2009 р.), тільки 2 % — українців, 9 % — поляків та українців. Натомість 52 % вважають винними у конфлікті українців, 3 % — українців та поляків і 1 % — поляків.
Шанси змінити ситуацію з’явилися завдяки Євромайдану. Українська Революція гідності здебільшого дуже позитивно була сприйнята в Польщі. Поляки були серед тих, хто допомагав Майдану й навіть особисто брав участь в акції протесту. Лише незначна частина польського суспільства не підтримала українців у боротьбі за свої права проти режиму Януковича. Серед тих, хто підхоплював і поширював тези російської пропаганди про «фашистів» на Майдані, були польські кресов’яцькі організації. Зокрема, такої думки про громадянський протест в Україні дотримувався один із чільних діячів кресов’яцього руху Тадеуш Ісакович-Залєський. Для нього достатнім свідченням «фашизму» була наявність серед протестувальників червоно-чорних прапорів УПА та вживання бандерівського вітання «Слава Україні!».
Перемога Євромайдану призвела до змін у гуманітарній політиці України — на зміну проросійській та прорадянській історичній політиці прийшла політика, спрямована на відродження національної пам’яті. Вона стала особливо актуальною, зважаючи на війну з Росією, у якій остання активно використовує радянські історичні міфи та стереотипи для мобілізації прихильників на боротьбу з Україною. Деконструкція цих міфів, подолання наслідків комуністичного тоталітарного режиму стало питанням не лише гуманітарної політики, а й безпеки держави.
Тому навесні 2014 р. відновлено діяльність Українського інституту національної пам’яті як урядового інструменту реалізації державної історичної політики. Власне, з ініціативи української установи навесні 2015 р. спільно з Інститутом національної пам’яті Польщі створено Українсько-польський форум істориків. Його головним завданням було продовжити перервані ще 2008 р. наукові дискусії про конфлікти між українцями і поляками в 1939—1947 рр. Форум, у складі якого 12 істориків (по шість із кожної країни), планує збиратися двічі на рік. Станом на 2016 р. відбулося два його засідання — в Києві та Варшаві.
Проте відновлення діалогу істориків не означало негайної деполітизації історичної теми. Навпаки, 2016 р., попри «неювілейні» роковини, ця тема знову опинилася в епіцентрі політичних баталій у Польщі. Очевидно, в першу чергу тому, що за результатами виборів попереднього року абсолютну більшість у Сеймі дістала партія Право і Справедливість. Уже перші кроки нової польської влади показали її спрямованість на політичний реванш за роки перебування в опозиції. Одним із елементів цієї політики став реванш за події 2013 р., коли через позицію тодішньої партії більшості Громадянської платформи не вдалося прийняти ухвали з визнанням польсько-українського конфлікту як геноциду. Навесні 2016 р. у Сеймі зареєстрували аж три проекти стосовно оцінювання цієї історичної події — керівної партії ПіС, Селянської партії та праворадикальної «Кукіз-15». В усіх трьох проектах було використано термін «геноцид».
Цього разу на законодавчі ініціативи в сусідній Польщі відреагували українські парламентарі. На зустрічах із автором одного із законопроектів депутати Верховної Ради наголошували, що прийняття такої постанови може негативно позначитися на сучасних польсько-українських стосунках і перекреслити дотеперішні напрацювання громадськості та політиків, спрямовані на подолання цієї важкої сторінки нашого минулого. Спікер українського парламенту Андрій Парубій в розмові зі своїм польським колегою запропонував прийняти спільну заяву, у якій було б засуджено злочини, вчинювані з обох боків. Ця пропозиція залишилася без відповіді.