Василь Кук, на той момент один із молодих активістів ОУН, а згодом Головний командир УПА, згадував, що пацифікація змінила українське село. Звичайний сільський мешканець не особливо замислювався над питанням власної національної ідентичності. Уважав себе місцевим, греко-католиком чи православним, іноді досі називав себе русином. 1930 р. від поліцая чи польського вояка він дізнався, що він українець. І саме за це його били, його майно нищили. Йому підкреслювали, що він не поляк, тому не може розраховувати на захист від держави. Вона чужа йому. А молоді активісти, такі як Кук, пояснювали людям, що такого не буде у власній державі, тому треба підтримати тих, хто бореться за її створення. І вони підтримували — протягом 1930-х збільшилася не лише чисельність членів ОУН, а й мережа підтримки в селах Галичини.
Каральна операція «стимулювала» не лише зростання національного самоусвідомлення багатьох українців, а й зростання рівня антагонізму між українцями й поляками. До проведення пацифікації, крім поліції й війська, долучалося місцеве польське населення. Активісти громадської організації «Стрілецький союз» разом із поліцією та військовими брали участь в облавах, основою для арештів та допитів українців часто ставали доноси польських сусідів. Протистояння виходило далеко за межі з’ясування відносин між революційним націоналістичним підпіллям та владою, набувало характеру міжнаціонального конфлікту. Зростало не лише упереджене ставлення українців до поляків як жертв до тих, хто справедливо чи ні були причетними до страждань. Зростала взаємна нетерпимість. Це відзначали експерти Міністерства внутрішніх справ Польщі 1930 р.: «Останнім часом дійшло до такого напруження в атмосфері польсько-українського співжиття, що серед поляків почала з’являтися думка про відплату. Є дані, що з боку польської людності планувалася низка замахів на українських діячів та українські інституції. Був начебто навіть план висадити в повітря катедру Святого Юра». Головний український храм Львова ніхто не знищив, але у цьому місті пройшли меншого рівня терористичні акти — було підірвано приміщення української школи ім. Князя Лева, вибухнуло приміщення читальні «Просвіти», підкладено бомби під монастир студитів, здійснено підпал редакції газети «Діло».
Знищення українських церков
Ще одним кроком, який призвів до дискредитації польської держави перед їі українськими громадянами тепер уже іншого терену — Холмщини, стало знищення тут православних церков. Для влади Речі Посполитої ця територія була більш спокійним районом порівняно з Галичиною. Аби ізолювати Холмщину та сусідню з нею Волинь від «шкідливих» впливів Галичини, влада штучно втримувала так званий «сокальський кордон» — колишню межу, яка розділяла терени, що належали до Австро-Угорщини, від території Російської імперії. Рівень національної свідомості українців на колишніх підросійських землях був нижчим, громадська активність — меншою, діяльність націоналістичного підпілля — незначною (Волинь) чи непомітною взагалі (Холмщина). Усе це створювало ілюзію швидшої реалізації тут ідей перетворення українців не лише в добропорядних громадян Польщі, а навіть у поляків. Особливо привабливою в цьому плані була доволі слабо розвинена в громадсько-політичному плані Холмщина. Найсильнішою інституцією, яка стояла на заваді формування польської ідентичності місцевого населення, була православна церква. Знищення чи бодай серйозне послаблення її впливу було визначено необхідною передумовою полонізації. При цьому такі кроки намагалися подати як повернення до власної віри після століть русифікації.
