У контексті земельної політики було зазначено: «Для використання залишкового запасу землі з метою кількісного збільшення польського елементу буде збережена панівна впродовж кількох років дисципліна приватної парцеляції, яка запобігає переходу землі у непольські руки… Створення нових польських осад має бути зосереджено у місцях, особливо важливих для оборони держави і там, де кількісне зміцнення польського елементу може йому дати перевагу над непольським елементом і в кожному разі захистити його від небезпеки рутенізації». Відносно новими були пропозиції про посилення міського осадництва — переселення до галицьких міст та містечок поляків із Центральної та Західної Польщі.
Проект рішення Ради Міністрів готували в перші місяці 1939 р., коли в повітрі вже бриніло передчуття великої війни. Головний порушник світового спокою — нацистська Німеччина впевнено набирала обертів у реалізації завойовницьких планів. На основі сказаного вище виникає враження, що польська влада теж готувалася до війни, своєї, внутрішньої, — проти українців. Звісно, підготовка до неї не обмежувалася написанням різного роду проектів документів, які передбачали певні дії в майбутньому. На початку 1939 р. посилено боротьбу проти головного внутрішнього ворога — українського націоналістичного підпілля.
Навесні 1939 р. відбулися масові арешти членів ОУН та всіх запідозрених у приналежності до підпілля українців. Тільки за одну добу — з 21 до 22 березня — було затримано 240 осіб. Масштаби репресій зростали: станом на 1 серпня на території лише одного Львівського судового округу ув’язнено 1621 українця. З листопада 1938-го до серпня 1939 р. на Волині тривала масштабна поліційна операція «Велика ліквідація ОУН», у результаті якої було затримано 754 члени та симпатики мережі. Боротьба поліції проти ОУН часто виливалася в необґрунтовані й безглузді репресії проти українців загалом: побиття селян (іноді до смерті), нищення їхніх маєтків.
Ситуацію наприкінці 1930-х рр. відомий польський політик генерал Стефан Ровецький описував так: «У переддень польсько-німецької війни акція нормалізації польсько-українських відносин на землях Речі Посполитої була провалена. Уряд відкинув автономну програму УНДО і припинив реалізацію обіцяних концесій у Східній Малопольщі. Українці ставилися до польського населення все більш вороже й агресивно, викликаючи реакцію місцевої польської спільноти й широкі репресії. Відкликання Юзевського [6] з Волині припинило і там політику порозуміння з українцями. Одночасно посилювалося розбивання українського суспільства, що призводило до посилення взаємного неприйняття. Такі факти, як руйнування церков на Холмщині, були повністю використані ворожою нам пропагандою».
А це слова українця про польсько-українські взаємини міжвоєнного періоду: «Доба Пілсудського у Польщі дала нам славетну пацифікацію, цебто карні відділи польських окупантів 1930 р., що вславилися голосним терором та масовим нищенням українських народних мас та української культури, дала нам замикання та висаджування в повітря православних храмів на Холмщині і навіть на Волині, принесла нам війну з українськими метрикальними урядами, систематичну колонізацію в розмірах, небезпечніших, ніж за ендеко-пястівського панування, війну з українськими культурними і кооперативними установами, політику Корпусу охорони пограниччя [7] з перетяганням цілих сіл із православ’я на католицизм на Волині і, взагалі, подвійну експропріаційну політику на всіх українських етнографічних територіях, а саме: політику цивільної адміністрації і дику погромницьку політику не покликаних до неї чинників військової влади. Одним словом, у Польщі Пілсудського і особливо пілсудськівців по його смерті віджили й унаочнились усі методи польської політики, серед століть веденої польською шляхтою, магнатством та єзуїтами. Ясно, що така внутрішня політика не могла консолідувати Польщі. Навпаки, вона мусіла її тільки розкладати, розхитувати і скорим темпом доводити до повної внутрішньої декомпозиції». Таку оцінку дав Василь Мудрий, керівник Українського національно-демократичного об’єднання, один із чільних українських політиків ― прихильників польсько-українського зближення, врешті віце-маршалок Сейму. Зрозуміло, що погляди діячів націоналістичного руху, тих, хто пройшов через польські тюрми та концтабір для політичних в’язнів у Березі Картузькій, були ще більш гострими та радикальними.
6
польський воєвода на Волині, один з активних речників польсько-українського порозуміння. ― В. В.