Тому з певністю можемо ствердити: важка пам’ять про міжвоєнне двадцятиліття була одним із потужних джерел посилення конфлікту між українцями і поляками в роки Другої світової війни. Попри безліч випадків мирного та ефективного співіснування двох націй, у майбутньому не ці позитивні приклади, а спогади про протистояння відіграватимуть вирішальну роль у формуванні політиками та суспільствами обох народів взаємної оцінки. Світова війна, яка поклала край існуванню Другої Речі Посполитої, лише відіграла роль каталізатора, який пришвидшив розгортання вже цілком визрілого конфлікту.
Це розуміли й окремі представники польського політикуму. За кілька місяців до початку війни, у червні 1939 р., польська поліція виявила цікаву листівку, поширювану на західноукраїнських землях, за підписом «Комітет Полякув Кресув Всхудніх». Невідомий автор листівки попереджав про очікуване суттєве погіршення польсько-українських відносин. При цьому вину за це він покладає на поляків, які не зуміли за двадцять років виробити конструктивної політики щодо українців. «Від нас залежить, ― читаємо тут, ― чи втратимо Східні Креси раз і назавше, чи здобудемо в українцях союзників в боротьбі з хрестоносцями [8]. Від нашої постави в стосунку до українців залежить, чи поляки на Східних Кресах залишуться жити, чи на них чекатиме доля поляків на Україні ― «Смерть або вигнання». /.../ Ми зуміли довести українців до розуміння, що проти поляків йти можна навіть з дияволом. З цим фактом маємо рахуватися. Не поможуть вже жодні спеціальні засоби ані пацифікації. Кожна пацифікація українців у теперішній момент ― це поглиблення прірви між нами і українцями, відмова від відбудови Речі Посполитої на Кресах ― то копання могили для польського народу на цій землі». Застереження не були сприйняті польським суспільством, поліція висловлювала припущення, що листівка створена українцями. Проте незалежно від того, хто був автором, слова виявилися пророчими і точно передбачили польсько-українські відносини у наступні воєнні роки.
Уже в перші дні Другої світової легальна опозиційна течія українського національного руху припинила існування, її діячі або добровільно зійшли з політичної арени, або були усунені політичними репресіями радянського та німецького режимів. Дехто, як, наприклад, Василь Мудрий, приєднався до збройного визвольного руху, репрезентованого ОУН, який залишився фактично єдиним організованим виразником українства. Отже, світова війна створила умови для переростання назрілого конфлікту у масове збройне протистояння та другу після 1918―1919 рр. польсько-українську війну.
Війна під час війни
Українське повстання 1939 р.
Після початку Другої світової війни 1 вересня 1939 р. керівник найбільшої української політичної партії УНДО Василь Мудрий виступив із заявою про лояльність українців до польської держави і необхідність виконати свій громадянський обов’язок у війську. «Не спускаючи ока з національно-політичних змагань українського народу в Польщі, ― заявив він із трибуни парламенту 2 вересня, ― українське громадянство виконає в цих важких часах свій громадянський обов’язок крові і майна, які накладає на нього приналежність до польської держави». Проте ця заява, як указано в польському аналітичному документі «Українська справа», «була радше виявом розуму політичного провідника, аніж відображенням настроїв населення». І справді, значна частина українців не співчувала полякам, а падіння польської держави розглядала як шанс для покращання власного життя. Попри це, близько 120 тисяч українців стали вояками польської армії й захищали зі зброєю в руках країну, яка не змогла для них стати батьківщиною.
Українські націоналісти бачили у війні можливість актуалізації українського питання і нагоду вибороти незалежність. У цій справі керівництво ОУН співпрацювало тоді з головним ворогом Польщі ― Німеччиною. Оунівці сподівалися на її допомогу в розгортанні масового національного повстання на західноукраїнських землях. Підготовка до зриву розпочалась ще влітку 1939 р. Незважаючи на масові арешти, було проведено низку військових таборів, через які перейшло близько тисячі підпільників. Проте Німеччина в останні дні перед початком війни поміняла свої плани і, зважаючи на пакт із СРСР, вирішила не використовувати української карти. Тому український внесок у фронтову війну проти Польщі обмежився участю в кампанії 1939 р. невеликого «легіону Сушка».