Імовірно, радянське керівництво побоювалося, що йому доведеться натрапити на тривалий польський опір на новоприєднаних теренах. У такому випадку ефективною зброєю могли стати внутрішні заворушення за участі українців та білорусів. Саме тому 17 вересня з літаків масово розкидали листівки за підписом командарма С. Тимошенка із закликом: «Зброєю, косами, вилами і сокирами бий вічних ворогів ― польських панів». Радянська пропаганда дала свої результати ― в окремих регіонах (зокрема, на Волині та Поліссі, де позиції прокомуністичних сил були сильнішими) сталися вбивства поляків, передовсім осадників. Їхніми виконавцями були українські селяни, які піддавалися на радянські провокації, оскільки справді належали до найбільш упосліджених у соціальному й національному плані верств населення Другої Речі Посполитої.
Повстання у вересні 1939 р. стали прологом до війни між українцями й поляками, яка спалахне через три роки. У ній теж змішаються визвольна боротьба українських націоналістів, протистояння їй з боку польських політичних сил, селянський бунт та радянські провокації.
Знову разом під ворожою окупацією
Участь українців у новостворених органах влади, українізація цих земель на фоні усунення польського домінування з культури, освіти та економіки регіону в перші місяці радянської окупації створювали уявлення про українськість нової влади. Враження про привілейоване становище українців посилили політичні репресії радянського режиму, які на початковому етапі торкнулися передусім польського національного руху, хоча захопили тоді й українців. «Радянська окупація, ― читаємо в польському документі, ― викликала негативне ставлення польського суспільства до українців, слушно, а часом і не слушно підозрюваних в ініціюваннях большевицьких розпоряджень, спрямованих проти польського суспільства».
Відомий історик Іван Патриляк наголошує, що політику загравання з українцями восени 1939 р. проводили як радянська, так і нацистська влада на контрольованих ними теренах: «Українізація освіти (створення 6 тисяч україномовних шкіл), культури, адміністративного апарату в новоприєднаних областях Радянської України, поряд із націоналізацією земель і нерухомості багатих польських власників та депортацією сотень тисяч поляків у Сибір, створювала ілюзію встановлення «української влади» на колишніх «східних кресах» Речі Посполитої. Аналогічною була позиція нацистів на території Генерального губернаторства [9]. Там із політично свідомих і націоналістично налаштованих українців формували низові органи адміністративного управління, допоміжну поліцію, відділи охорони підприємств».
Усі ці елементи лягли в основу стереотипу про «зраду» українців, безпосередню участь у ліквідації польської держави, загальну прорадянську налаштованість. Цю опінію підтримували окремі політичні сили, які таким чином намагалися зняти з себе відповідальність за поразки вересня 1939 р. Міф про «удар у спину» від українців матиме довге життя і відіграватиме значну роль в ескалації польсько-українського конфлікту. Він стане ще одним каменем спотикання на шляху зближення двох народів у ситуації, яка, здавалося б, сприяла цьому.
Такі умови склалися вже через кілька місяців після утвердження радянської влади. Адже в 1939―1941 рр. поруч із Союзом збройної боротьби (Związek Walki Zbrojnej) та іншими підпільними польськими організаціями мішенню для НКВД став український визвольний рух на чолі з ОУН. Слідом за депортованими поляками на схід потяглися ешелони з українцями. Проте наявність спільного небезпечного ворога, який завдавав нещадних ударів обом народам, не стала достатньою платформою для бодай започаткування українсько-польського порозуміння на Західній Україні. Принаймні, жодних документів, які свідчили би про якісь спроби його налагодження в 1939―1941 рр., не віднайдено.
Більше того, окремі польські націоналістичні групи вважали своїм головним ворогом українців і закликали зосередити зусилля саме на боротьбі з ними. В інструкціях про розвідувальну працю, виданих у Львові «Начальним комітетом визволення східних теренів», вказувалося на необхідність вивчення діяльності українських легальних та нелегальних організацій. Адже після відродження Польщі може виникнути «потреба широких арештів з метою запобігання можливому виступу українців». Додатком до інструкцій було звернення «Громадянину Польщі під радянською окупацією», де містилися вказівки щодо ставлення до українців. «Як складуться умови після завершення війни, невідомо, ― читаємо в документі, ― однак припускаємо, що в найгіршому випадку може дійти до якогось плебісциту, і, якщо не зробимо відповідних приготувань, східні терени можуть раз і назавжди лишитися при радянській Росії. Тому мусимо намагатися очистити східні терени від інтелігентів русинів-українців. Вони єдині можуть бути перешкодою втілення наших цілей (планів): коли прийде відповідна хвилина, вони всі стануть по радянському боці і, маючи за собою селянство, можуть унеможливити наші плани». Далі йдуть конкретні, у стилі Макіавеллі, вказівки, як треба нищити українців, зокрема й руками радянської влади, представляючи їх націоналістами. «Тутешніх українців-русинів намагайся підбурювати проти радянської влади, страш їх, що буде голод, що москалі всіх їх вивезуть вглиб Росії /.../. Намовляй їх виїжджати масово до Німеччини, бо таким чином позбудемося найбільших ворогів /.../. Намовляй до протирадянського повстання, а потім давай знати про все радянській владі». Невідомо, наскільки впливовою серед поляків була організація, яка видавала такі вказівки, наскільки вона формувала їхні настрої. Але за умови цілковитої відсутності в польського політикуму офіційної позиції щодо українців такі крайньонаціоналістичні заяви набували суспільного резонансу.
9
під німецькою окупацією опинилися терени Підляшшя, Холмщини, Надсяння та Лемківщини. — В. В.