Попри продовження активної співпраці українських націоналістів із німцями, слід відзначити, що сподівання керівництва ОУН(б) на Німеччину 1941 р. вже були далеко не схожими на сподівання початку 1939 р. У постанові Другого Великого збору ОУН від квітня 1941 р. сказано: «Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення Українського Народу без огляду на всі територіально-політичні зміни, які зайшли б на терені Східної Європи». Тобто головна мета ОУН ― створення незалежної держави ― залишатиметься визначальною в її діяльності незалежно від бачення розв’язання українського питання іншими сторонами, у тому числі Німеччиною.
Інструкції, підготовлені керівництвом націоналістичного руху навесні 1941 р., свідчать: оунівці не очікували передання влади союзниками, а готувалися взяти її самотужки. Реалізація цих інструкцій ставила німецьку владу перед фактом створення незалежної України та розгортання її адміністрації. Мова вказівок є далекою від ідеологічних дискусій чи дипломатичних конструкцій. Їхнє головне завдання ― забезпечити захоплення й утримання влади. Досвід 1918 р. підказував українським націоналістам, що зусилля можуть натрапити на спротив чи саботаж не лояльних до українського руху національних меншин. Таких вбачали передусім серед прорадянськи налаштованих росіян та євреїв. До небезпечних національних меншин зараховували й поляків, що могли проявити себе як окрема сила. У період повстання вони повинні були перебувати під особливим наглядом Служби безпеки ОУН, яка мала ліквідовувати тих, хто чинитиме спротив утвердженню української влади.
Після вступу німецьких військ на українські території план українських націоналістів скористатися Третім Райхом зазнав краху дуже швидко. Не узгоджений із німецькою владою Акт відновлення української держави 30 червня 1941 р. став причиною репресій проти українського визвольного руху.
Наступним доказом того, що німці не намагалися розв’язати «українське питання» шляхом творення окремої держави, стало розділення окупованих ними теренів між двома адміністративними одиницями. Більша їх частина утворювала Райхскомісаріат Україна, натомість Галичину, Холмщину та Надсяння приєднано до Генеральної Губернії, утвореної здебільшого на польських теренах. Українці Галичини оцінили цей крок як «приєднання до Польщі». Мабуть, метою такої політики було ослабити український національний рух. Її значною мірою нацисти досягли — різні адміністративні окупаційні одиниці означали досить різні умови життя для українців. Це врешті призвело до несинхронного розвитку руху опору, який швидше розвинувся у Райхскомісатріаті, де була більш жорстока окупаційна політика, аніж у відносно лагідніших умовах Генеральної Губернії. Із щоденника одного з чільних діячів нацистського режиму Альфреда Розенберґа дізнаємося про ще одну мету такого розділення українських теренів. Він указує, що Східну Галичину приєднали до Генеральної Губернії рішенням самого Адольфа Гітлера, щоби використовувати українців як противагу до поляків. Тож Третій Райх продовжив звиклу імперську гру divede et impera, і, на жаль, українці та поляки звикло втягнулися у неї.
Дочекавшись взяття Києва у вересні 1941 р., німці розгорнули масовий терор проти оунівців, почали арешти й страти. Зважаючи на це, Провід ОУН у липні 1941 р. ухвалює рішення про поступовий перехід у підпілля, а у вересні Перша конференція організації затвердила постанову про переформатування всієї мережі до діяльності в антинімецькому підпіллі. Українці й поляки знову отримали спільного ворога. Західна Україна стала ареною розбудови українського антинацистського руху та польського підпілля, що поступово відроджувалося після ударів радянської карально-репресивної машини.
У новій політичній ситуації в середовищі українського націоналістичного підпілля починає домінувати нова зовнішньополітична стратегія ― ставка на союз поневолених народів. У контексті цієї концепції закономірною стає спроба налагодження контактів із польським рухом. Один із польських документів від жовтня 1941 р. розповідає про візит до Варшави офіційного представника ОУН(б) Бориса Левицького (одного з соратників Івана Мітрінґи), уповноваженого для проведення переговорів із очільниками польського руху. «Левицький, ― читаємо у документі, ― висловив бажання розпочати поважні розмови, які привели б до узгодження певних моментів спільної політики щодо німців». В іншому документі польський звітодавець у той же період відзначає «щораз виразніші ознаки поліпшення ставлення українців до Польщі».