Проте лінія на зближення з українським визвольним рухом не збігалася із загальною стратегією польського уряду. По-перше, попри певні відмінності у трактуванні українського питання у різних політичних сил, усі були єдиними в необхідності відновлення довоєнних кордонів. По-друге, у другій половині 1941 р. відбулося відновлення дипломатичних відносин еміграційного уряду із СРСР, який після початку німецько-радянської війни офіційно став польським союзником. Тому керівництво польського національного руху не було готове співпрацювати з українцями. Більше того, вони розуміли неминучість зіткнення з українським визвольним рухом під час спроб опанувати Галичину та Волинь. У рекомендаціях Стефана Ровецького від листопада 1941 р. зазначено: «У момент повстання проти німців, під час оволодіння суверенними землями Речі Посполитої на сході треба передбачати нині боротьбу за Східну Малопольщу і Волинь в цілому у несприятливих для нас умовах». Готуючись до цієї боротьби, слід було врахувати, що «кампанію у зв’язку із захопленням наших земель на сході можна було б полегшити, якщо не уникнути її повністю, завдяки пропагандистській пацифікації у відповідний час, принаймні Волині, і послабленню опору у Східній Малопольщі шляхом завоювання там прихильності частини українського суспільства». Керівництво польського національного руху наприкінці 1941 р. розпочало не тільки пропагандистську підготовку до «кампанії із захоплення» Галичини й Волині, а й необхідну військову роботу.
Отже, на той момент обидві сторони чітко сформулювали свої цілі у Другій світовій війні. Для польських політиків метою було відновлення польської держави в кордонах станом до 1 вересня 1939 р. Для українських націоналістів головним було здобуття Української Самостійної Соборної Держави, яка мала б охоплювати і західноукраїнські терени, та збереження національної української ідентичності населення Західної України як основи національного руху та єдиної можливості створення такої держави. Цілі, по суті, були взаємовиключними й не могли не призвести до збройних сутичок, які активно готували обидві сторони.
Українці й поляки готуються до повстання
Наростання польсько-українського протистояння 1941 р. посилювалося складними міжнародними колізіями, що виникли після нападу Німеччини на СРСР.
«З початком війни у червні 1941 року, — пише про це Іван Патриляк, — поступово змінюються стосунки польського еміграційного уряду з СРСР. Уже в липні Кремль фактично визнає неправомірність своїх претензій на Західну Україну і Західну Білорусь, а в грудні того ж року польський прем’єр-міністр у Москві укладає із червоним диктатором угоду про приязнь і спільну допомогу у війні. Цікаво, що під час переговорів В. Сікорський скаржився Сталіну на західних українців, які створювали проблеми і Польщі, і СРСР. У відповідь той пообіцяв «спільно» їх знищити.
Виникає доволі пікантна ситуація: український визвольний рух із липня 1941 р. перебуває у стані війни з СРСР, і одночасно його жорстоко переслідує німецька влада. Натомість польське підпілля, яке здійснює диверсії проти німців у Генеральному губернаторстві, на території Галичини, а особливо Волині та Полісся, пасивно протистоїть гітлерівським окупантам, більше намагаючись нашкодити українським планам (навіть за допомогою німців) і співпрацює зі смертельним ворогом українського підпілля — більшовиками. З іншого боку, на території Закерзоння німці, які остаточно розсварилися з бандерівською ОУН, продовжують досить толерантно ставитися до українців загалом і до лояльних Німеччині українських кіл, об’єднаних у межах Українського центрального комітету, зокрема. При цьому польське населення регіону й надалі вважають другосортним. Тобто нацисти певною мірою фаворитизували українців та поляків там, де вони були слабшою стороною. Така політика створювала у польського й українського підпілля враження про взаємну масову колаборацію з окупантом. Поляки в старій зоні німецької окупації вважали українців німецькими вислужниками і весь час завдавали ударів по українських господарських, культурних, шкільних, церковних установах, українці ж у новій зоні німецької окупації на схід від Бугу та Сяну вважали поляків німецькими холуями і, щойно почали масштабну збройну боротьбу з німцями, то одразу ж поширили її й на поляків».
