Проте польсько-українська війна не завершилася із припиненням протистояння в Галичині та на Волині, не зупинило її навіть закінчення Другої світової війни 1945 р. Війна тривала ще два роки ― до 1947-го. Тереном її дій стали південно-східні землі відновленої Польщі, які в термінології українського національного руху називалися Закерзонням. А причиною стали спроби польської влади остаточно позбутися тут української присутності.
Втрати у війні під час війни
Питання втрат обох сторін Другої польсько-української війни на етапі 1942—1944 рр. досі залишається відкритим. Адже й українці, і поляки в цей час ставали жертвами не лише взаємної боротьби, а й репресій (розстрілів, примусового виселення) нацистського режиму і діяльності червоних партизанів, а згодом і депортацій, які проводила радянська влада. Масштаби цих репресій достеменно не підраховані. Навіть більше, не до кінця з’ясованим залишається питання українських та польських втрат на цих же теренах за попередній період 1939—1941 рр. Зважаючи на те що обидві сторони конфлікту часто використовували третю силу (німців чи радянські чинники), часом неможливо зрозуміти, рахувати ті чи інші жертви як результат польсько-українського конфлікту чи як дії зовнішніх сил. Той, хто береться за обчислення кількості жертв протистояння, змушений врахувати усі перелічені моменти, що дуже непросто. Через те і в польській, і в українській історіографії на сьогодні побутують доволі приблизні й суттєво відмінні цифри.
Навіть кількість жертв у Порицьку, знищеному 11 липня 1943 р., місцевості, що віднедавна стала одним із символів польсько-українського конфлікту, залишається дискусійним питанням. Радянська преса свого часу називала цифру від 180 до 300 вбитих у костелі. Владислав та Ева Сємашки говорять про 222 жертви. Український дослідник Ярослав Царук, спираючись на записи очевидців, зроблені під час польових експедицій, наводить цифру від 60 до 100 загиблих. Найпевніші дані можемо віднайти у документах того часу. Один із них ― цитована вище стаття, опублікована в жовтні 1943 р. в польському підпільному журналі «Nasze Ziemie Wschodnie». Згідно з нею, жертвами нападу стали близько 100 осіб. Вести підрахунок у менш задокументованих, як Порицьк, випадках ще важче.
1998 р. з ініціативи польського дослідницького проекту «КАРТА» почалося створення бази даних жертв конфлікту з використанням українських, польських, німецьких, радянських архівів та записів свідчень. Українським партнером у його реалізації мав стати Волинський національний університет ім. Лесі Українки. На жаль, робота була частково реалізована тільки з польського боку, жодного підрахунку з українського навіть не було розпочато через відсутність фінансового ресурсу. Та й польський проект діставав підтримку лише протягом року. За цей час осередку «КАРТА» вдалося задокументувати 22 тисячі польських жертв і понад 3 тисячі українських.
До цього часу жодних інших серйозних проектів із документування і встановлення кількості жертв конфлікту з урахуванням усіх видів джерел не реалізовано ані в Польщі, ані в Україні. Цифри втрат, які використовують у польській історіографії, здебільшого спираються на усні свідчення, записані через десятки років після описуваних подій.
Деякі польські дослідники (зокрема, Ґжеґож Грицюк є автором спеціального дослідження про зміни в чисельності населення Волині та Галичини впродовж 1931—1948 рр.) говорять про 50—60 тисяч загиблих на Волині і 20—25 тисяч — у Галичині. Проте наскільки ненадійними є такі цифри, можна побачити з таких міркувань дослідників Еви і Владислава Сємашків, які їх запропонували: «Сьогодні задокументована кількість убитих на Волині поляків становить щонайменше 36 966 осіб, серед них і 19 464 особи, відомі за прізвищем. Насправді втрати були значно вищими, і ми оцінюємо їх на 50—60 тисяч поляків». У цьому припущенні непереконливим є не лише збільшення цифри майже вдвічі від «задокументованої кількості вбитих». Верифікація роботи Сємашків засвідчила ненадійність і цифри 36 966 убитих на Волині. Український історик Роман Кутовий порівняв цифри, які у своїй книзі наводять зазначені польські дослідники, із тими, що їх наводять українські (Ярослав Царук, Іван Ольховський, Іван Пущук), котрі також проводили записи усних свідчень на теренах Волині, і помітив разючу відмінність між ними. Його порівняння стосується спогадів, записаних у 607 населених пунктах 11 районів сучасної Волинської області, згаданих у всіх дослідників. Кількість жертв, наведена польськими і українськими дослідниками, збігається або неістотно відрізняється лише у близько 20 %, приблизно для такої ж кількості випадків розбіжність в оцінюванні кількості жертв коливається в діапазоні 20—100 %. У близько 60 % випадків розходження в інформації величезні — стосовно кількості українських жертв доходить до різниці у 50 разів, а щодо польських жертв — навіть у 150 разів. Ці висновки чи не найкраще демонструють: спогади є не лише не надто надійним джерелом для реконструкції подій, але й ще менше придатні для зведення на їхній основі узагальнювальних цифр.