Схоже, з різною кількістю жертв відбувалося й знищення інших українських сіл у той час. Як свідчать радянські документи, «виконувачі цього розбою ― озброєне польське населення і міліція. Розбій вчинили, головним чином, з метою вигнати і пограбувати українське населення, щоб воно не змогло вивезти худобу і майно. Місцева влада не робить нічого, щоб припинити розбій і грабежі».
Про спільні акції міліції та озброєних груп місцевого населення розповідають і документи українського підпілля. У звіті про одну з них із березня 1945 р. читаємо: «Польська міліція та штурмовці (близько 300 осіб) пограбували села Люблинець Новий і Старий, спалили їх (на 80 %) і вбили 66 осіб, при тому 4 жінки». В іншому документі УПА польську міліцію названо не лише співучасником нападів на українські села, а й їх організатором. «Поляк Кухта Микола з Радави, ― читаємо у вістях Ярославщини та Любачівщини, ― що повнив службу міліціянта в селі Радава, зізнає, що банди, які нападають на українські села, організували міліціянти».
Стефан Домбський згадує про інший аспект співпраці між польським підпіллям та міліцією: «У ліквідації українців нам допомагала також місцева Громадська міліція. Ми мали один «свій» відділок, розташований в околиці Динова, близько Сяна, який допомагав нам тим, що після арешту українців, яких підозрювали в підпалі польських сіл, просто віддавали нам їх для розстрілу. Замість відвозити їх до головної комендатури чи до судів, давали нам знати через зв’язківця, що такий і такий українець чекає на нас у відділку та може бути забраний. Тоді була робота лише для мене та «Твардого». Йшли туди переважно ввечері і потім ― понад річку. Тут ставили людину на підвищення і для певності дірявили її кулями з автоматів, так що вже мертве тіло падало до води <…>. Ці тіла випливали на поверхню тільки через тиждень. Пливли за течією, роздуті, наче вагітні, сині, повні дірок».
Іван Кривуцький був одним із тих, хто за дорученням керівництва підпілля розслідував антиукраїнські акції навесні 1945 р. Він також констатує активну співпрацю місцевої польської міліції з різноманітними напівкримінальними-напівполітичними збройними групами. У спогадах він яскраво описує враження від побаченого в одному з українських сіл. «11 квітня, ― читаємо в його книзі «Де срібнолентий Сян пливе…», ― поляки з Гути Березької і Бірчі разом з міліцією над ранком вимордували українців у селах Бахові, Берізці і Сівчині. На другий день від проводу надрайону я отримав доручення, щоб на місці скласти протоколи з прізвищами жертв. За ніч ми дісталися до Бахова. <…> Що робилося на місці ― страшно згадати. В деяких хатах усе побите, поламане, хто живий ― утік, боявся повернутися, щоб хоч поховати рідних. Усе це сталося несподівано. Люди весь час жили мирно, ніколи з поляками не ворогували, їх навіть не насторожила трагедія Павлокоми кілька тижнів тому. Поляки над ранком набігли, вимордували, понищили, а що можна — забрали з собою і втекли через ліс ― не затримувались ні на хвилину. Все робилося поспіхом, наче боялися, що хтось наздожене. Ми прийшли через день після нападу, село було напівпорожнє, частина хат згоріла. Багато людей боялися повертатися. Залишилися ті, що сховалися десь по криївках. Спочатку я заходив до кількох хат і записував прізвища помордованих, але коли на підлозі побачив тіло шестиденної дитини, у котрої не можна було розрізнити ні голівки, ні ніжок, ні ручок ― став записувати прізвища жертв лише зі слів гурту людей, які мене супроводжували. Коли хтось з них на плебанії [47] покликав подивитись, що зробили зі священиком (здається, забили поліно до рота), я не пішов».
Підтримуючи та ініціюючи антиукраїнські акції, польська влада намагалася пришвидшити переселення українців із Закерзоння, щоб позбутися їхньої присутності у відновленій державі. Безпосередній зв’язок між цими діями і переселенням вбачали співробітники НКВД, які звітували керівникам партії, що «у лютому—березні 1945 р. бандитські формування АК масово підпалювали українські села, грабували і вбивали населення. Внаслідок цих дій значно збільшилось надходження заяв на евакуацію. У лютому і березні 1945 р. у Любачівському, Ярославському і Перемишльському повітах заяви подали 27 590 родин, тоді як протягом попередніх 5 місяців надійшло тільки 12 872 заяви». У тих же звітах співробітники радянських органів повідомляли, що, за неповними даними, лише протягом березня 1945 р. «спалено українських господарств ― 959; пограбовано українських господарств ― 500; вбито і поранено українців ― 925».