Так розбудова українських повстанських відділів, що стала наслідком польських акцій, не лише зупинила їх, а й посприяла зближенню польського та українського національних рухів.
Досягнуте перемир’я суттєво зменшило масштаби протистояння, а відтак сповільнило темпи виселення українців. «У квітні кількість АКівських нападів зменшилася, ― звітували керівництву співробітники НКВД, ― і тому населення під різними приводами утримується від виїздів, а часто забирає подані заяви». Далі в документі наведено такі цифри: спалено 180 українських господарств, убито й поранено 620 цивільних українців.
21 травня 1945 р. відбулася наступна зустріч між представниками обох підпільних рухів у селі Руда Ружанецька (за іншою версією — у присілку Жари села Люблинець Новий ) на Холмщині. З українського боку її учасниками були місцеві керівники підпілля (Микола Винничук — «Вир» та Сергій Маритиннюк — «Граб»), а також делегований найвищим керівництвом українського визвольного руху Юрій Лопатинський — «Калина». У складі польської делегації було вісім осіб, серед них керівники місцевого підпілля Мар’ян Ґолембйовський — «Штер» та Станіслав Ксьонжек — «Вирва».
Через кілька днів, 27 травня, підпільники провели першу спільну акцію проти міліції Варяжа і Хороброва.
Діалог тривав ще понад рік.
Хоча кількість жертв конфлікту в результаті перемир’я зменшилася, проте зупинити протистояння одразу було неможливо, адже значну частину польських збройних угруповань польське підпілля не контролювало, а тому не вважало для себе обов’язковими ці угоди. Крім того, у терені й надалі активно діяли різноманітні кримінальні банди, що не мали чіткої політичної орієнтації чи навіть певного національного забарвлення.
Одна з останніх кривавих акцій того періоду відбулася в українському селі Верховини 6 червня 1945 р. За підрахунками українських підпільників, жертвами стали 196 цивільних осіб. Її виконавцями був відділ «Народових Сіл Збройних» (НСЗ) під командуванням Станіслава Секули ― «Сокола». «Спеціальна комісія, ― читаємо в документах слідства, ― яка прибула на місце злочину, налічила серед останків 65 осіб дітей віком до 11 років. Вбито також трьох старих людей віком понад 80 років». Учасник акції вояк НСЗ Мар’ян Ліпчак зізнавався: «Переважно стріляли без розбору, від найменших дітей до старих, такий був наказ Шарого [49]».
Трагедія села Верховини цікава не тільки тому, що стала однією з останніх у період весни―літа 1945 р., а й тому, що її розголос забезпечила польська комуністична влада. Було створено спеціальну комісію, її матеріали публікували в тодішній пресі. Очевидно, все для того, аби скомпрометувати польське антикомуністичне підпілля. Про трагедію інших українських сіл, знищених, зокрема, за участі комуністичної влади, воліли не говорити взагалі. «Ті, хто кричать і судять за Верховини, ― читаємо про це в листівці ОУН, ― самі одночасно допускаються до таких самих злочинів, самі їх організовують і проводять».
Урешті зусилля керівників українського та польського визвольних рухів увінчалися успіхом і взаємне поборювання влітку 1945 р. практично припинилося. А разом із тим було цілком заблоковано переселення. Звіт українського підпілля за липень―серпень цього року свідчить: «Акція виселювання українців до УРСР продовжується дальше, однак в останніх місяцях не дала більших результатів. Повиїздили деякі кацапські оселиці Лемківщини і рештки записаних перед тим холмщаків».
Переговори, перемир’я, співпраця
Перемир’я між українським та польським підпіллям створювало підстави для тісніших стосунків та співпраці, тим паче що ситуація, у якій опинилися обидві сторони після завершення Другої світової війни, вимагала цього. Після масових репресій проти національного підпілля і створення підконтрольних Москві органів влади поляки зрозуміли хибність їхнього ставлення до СРСР як союзника, а сподівання на допомогу західних держав ставали дедалі утопічнішими.
Для українського визвольного руху визначальними в міжнародній політиці післявоєнного періоду стають спроби створити єдиний антирадянський фронт поневолених СРСР народів, особливо тих із них, що опинилися під впливом Москви після 1945 р. Одним із найважливіших кроків у цій стратегії було налагодження дієвої співпраці з польським підпіллям.