Клайв Стейплз Люїс
За межі мовчазної планети
Переландра
Космічна трилогія
Клайв Стейплз Люїс і його «Космічна трилогія»
19 вересня 1931 року. Клайв Стейплз Люїс до третьої години ранку розмовляє зі своїми приятелями Дж. Р. Р. Толкіном і Г’юґо Дайсоном, прогулюючись поблизу оксфордського коледжу св. Магдалини. Друзі намагаються переконати його, що євангельська розповідь про воплочення і смерть Христа — не міф, що за цим переданням стоять реальні і, фактично, найважливіші події в усій дотеперішній історії людства. На той час Люїс вже не атеїст — адже не так давно, напередодні Трійці 1929 р., він уперше за багато років визнав, що Бог таки існує, опустився навколішки і помолився, — але ще й не християнин. Проте вже невдовзі він перетворюється, за його ж власними словами, на «звичайнісінького мирянина Англіканської Церкви».[1] Втім, саме цей «звичайнісінький мирянин» став одним із найвідоміших британських богословів та апологетів християнства XX століття, знаним літературним критиком, есеїстом, визначним фахівцем з історії та культури західноєвропейського середньовіччя, автором понад сімдесяти наукових праць, есеїв та художніх творів; його перу належать, зокрема, «Хроніки Нарнії», «Космічна трилогія», «Листи Крутеня», «Просте християнство» — сьогодні ці книги сміливо можна назвати класикою європейської літератури. Люїсові твори перекладено понад тридцятьма мовами, сукупні наклади обчислюються десятками мільйонів примірників. Цитати з його трактату «Чотири любові» використовував у своїх промовах папа Іван Павло II. Звісно, за часів, коли «однією шостою земної кулі» правили комуністи, про видання книг Люїса на радянських теренах не йшлося, хоч деякі його твори, перекладені російською здебільшого послідовниками о. Олександра Меня, були відомі у дисидентському середовищі. Тільки в останні десятиліття український читач починає відкривати для себе твори цього непересічного автора. Спочатку ми отримали змогу вирушити у захопливі мандри казковим світом Нарнії, тепер же зможемо споглядати ще й неймовірні краєвиди далеких планет Переландри та Малакандри, описані так виразно і насичені такими яскравими барвами, наче їх бачив на власні очі сам письменник, а не його вигадані герої. Що ж, перефразовуючи Еклезіяста, можна лишень констатувати, що час збирати каміння таки приходить — рано чи пізно… Зрештою, як пише відома британська авторка і філософ Мері Міджлі у листі до голандського перекладача Люїсових праць Аренда Смільде, «Люїс, на відміну від більшості пророків, не застаріває. Як добре вино, з плином часу він тільки стає дедалі кращим і кращим, тож перекладати його іншими мовами можна і треба».[2]
Клайв Стейплз Люїс народився 29 листопада 1898 р. у північноірландському місті Белфасті, у сім’ї адвоката та доньки англіканського священика. Зі своїм старшим братом Ворреном, майбутнім військовим та літератором, він на ціле життя зберіг теплі, приязні стосунки. Коли Клайвові виповнилося чотири роки, його пес Джексі загинув під колесами брички, і це так вразило малого, що він оголосив: відтепер його зватимуть Джеком, і справді до самої смерті був відомий у колі сім’ї та найближчих друзів саме як Джек Люїс. Брати разом придумали казкову країну Боксен, населену тваринами, які вміли говорити; без сумніву, власне у Боксені криється найдавніше коріння чарівного світу Нарнії, яку так само населяли речисті звірі. У віці десяти років Люїс переживає першу у своєму житті справжню трагедію: від невиліковної хвороби помирає його мати. Після кількох не надто вдалих років, проведених у різних школах — у тогочасній Британії побутувало переконання, що «справжню» освіту можна здобути тільки поза домом, у школі-інтернаті, і згодом Люїс доволі реалістично змальовував деякі епізоди свого шкільного життя, приміром, у «Срібному кріслі», — він потрапив нарешті до справжнього вчителя, якого відтоді згадував незмінно з великою повагою. Не буде перебільшенням стверджувати, що саме у Великому Букгемі, що в англійському графстві Суррей, в домі професора Вільяма Т. Керкпатрика, який узявся навчати Люїса приватно, було закладено підвалини тієї ерудиції та достоту енциклопедичних знань з мов, літератури, міфології та культури, якими згодом відзначався письменник. У своїй автобіографії під назвою «Заскочений радістю» (1955) він пише: «Я — витвір довгих коридорів, порожніх осяяних сонцем кімнат, тихих сходів, досліджуваних на самоті горищ, ледь чутного булькотіння води у баках та трубах, шуму вітру під черепицею… а ще — безконечних книжок».[3] I вдома, у Белфасті, і в професоровій оселі книги були повсюди — «в кабінеті, у вітальні, в гардеробі, вони стояли в два ряди у великій шафі на сходовому майданчику, лежали у спальні, громадилися високими — мало не у мій зріст — купами на горищі… Мені ніхто нічого не забороняв, і довгими сльотавими днями я знай тягнув з полиць том за томом…».[4] У дитинстві Люїсові припали до душі твори фактично невідомих у нас письменниць Едіт Несбіт і Беатріс Поттер — класиків англійської дитячої літератури, а також Свіфтові «Мандри Гуллівера», згодом він захопився кельтськими і давньоскандінавськими міфами та ісландськими сагами, прочитав «Quo vadis» Генрика Сенкевича та «Бен-Гура» Лю Болеса, твори Вольтера, Мільтона і Спенсера, а пізніше, прислухаючись до порад професора Керкпатрика, який задля власного задоволення навчав його греки, поринув у світ грецьких міфів та героїв Гомера. У Бога професор не вірив, і Люїс також оголосив себе атеїстом — почасти під впливом Керкпатрика, а почасти через те, що християнство на той час видавалося йому лишень громіздкою системою зашкарублих, обтяжливих обрядів та міфів, які на позір не витримували перевірки елементарною логікою. Пізніше він зазначав, що одним із найсильніших аргументів на користь атеїзму виявилися для нього такі рядки з Лукрецієвої «Природи речей»: