— Колега? — перепитав Ренсом.
— У певному сенсі, — Дивайн озирнувся на двері, а тоді присунув своє крісло поближче до Ренсомового і заговорив довірчим тоном: — У своїй справі він — голова. Суто між нами, я вкладаю трохи грошей у його досліди. Тут усе чисто, комар носа не підточить — ми, звісно, торуємо шлях поступу задля блага людства, і таке інше, але з часом може дійти і до промислового виробництва…
Доки Дивайн говорив, із Ренсомом стали діятися дивні речі. Спершу йому здалося, що Дивайн плете суцільну нісенітницю — щось наче промисловість виробляє його для поступу, але ж досліди у Лондоні не підточиш. Потім він збагнув: Дивайнових слів не розібрати тому, що їх просто не чутно — та й не дивина, адже сам Дивайн раптом опинився ген-ген, за добру милю звідти, хоч видно його було чітко, так, начеб ото Ренсом дивився на нього через перевернуту задом наперед підзорну трубу 3 цієї далечіні, зі свого крихітного крісла він із новим виразом на обличчі пильно вдивлявся тепер у Ренсома. Під його поглядом той занепокоївся і спробував було поворушитися, проте тут-таки з’ясувалося, що він геть утратив владу над своїм тілом. Сиділося йому цілком зручно, проте руки й ноги наче хтось прибинтував до крісла, голову ж буцім затиснули в лещатах, у пречудових, навдивовижу м’яких лещатах, вивільнитися з яких, утім, не було жодної змоги. Страху він не відчував, хоч і знав, що мав би злякатися і що скоро таки злякається. А далі кімната повільно змеркла у нього в очах.
Згодом Ренсомові так і не вдалося дійти якогось певного висновку стосовно того, було видіння, яке тоді йому примарилося, звичайним сном, чи воно все ж таємничим чином провішувало події, про які ніде мова далі в цій книзі. Він побачив себе з Вестоном і Дивайном у невеликому садку, довкола якого бігла стіна, всипана зверху битим склом. Садок заливало яскраве сонячне світло, проте за стіною все було сповите непроглядною темрявою. Вони намагалися перелізти через стіну, і Вестон просив допомогти йому видряпатися нагору. Ренсом знай відраджував його від цього наміру — адже там було так темно, — та Вестон наполягав, і врешті-решт вони втрьох подерлися догори. Ренсом ліз останнім. Він вибрався на стіну і сів на ній верхи, підтягнувши під себе плащ, аби не поранитися уламками скла. Вестон із Дивайном уже зістрибнули було донизу, у темряву, та не встиг він зробити те саме, як раптом у стіні відкрилися двері — раніше вони їх не зауважили, — і найдивовижніші істоти, яких йому будь-коли доводилося бачити, ввели Вестона з Дивайном назад до саду і залишили їх там, а самі повернулися у темряву і зачинили за собою двері. Тим часом Ренсом зрозумів, що самому злізти зі стіни йому не вдасться. Він не злякався, але сиділося там надто вже незручно: правій нозі, яка знаходилася з зовнішнього боку стіни, було страшенно темно, натомість лівій — неймовірно світло. «Якщо стане ще темніше, нога у мене просто відпаде,» — промовив він уголос, а тоді поглянув вниз, у темряву, і запитав: «Хто ви?» Дивовижні істоти, либонь, ще не розійшлися, бо до нього нараз долинуло якесь багатоголосе пугукання на кшталт совиного: «Пу-гу… гу… гу…».
Поступово до Ренсома стало доходити, що нога у нього заклякла не стільки від темряви, скільки від холоду і нерухомості, бо на ній давно вже лежала друга нога; також він усвідомив, що сидить у кріслі в яскраво освітленій кімнаті, а поруч уже доволі довго йде якась розмова. У голові йому трохи прояснилося. Ренсом збагнув, що його або чимось споїли, або загіпнотизували, або зробили і те, й інше разом. Він все ще відчував надзвичайну слабкість, проте потрохи починав володіти своїм тілом. Намагаючись не виказати себе жодним порухом, він уважно прислухався.
— Вестоне, мені це починає вже набридати, — почувся Дивайнів голос, — особливо, якщо згадати, що я вкладаю у цю справу свої гроші. Кажу вам, він підійде нам не згірш за хлопця, а може й краще. Та вже ось-ось він почне приходити до тями, тож краще негайно перенести його на борт. Це взагалі треба було зробити ще годину тому.
— Хлопчисько підходив нам просто ідеально, — буркнув Вестон. — Послужити людству він не здатен, тільки й того, що наплодив би ще ідіотів. У цивілізованому суспільстві такого хлопця автоматично передали б до державної лабораторії для досліджень.
— Цілком можливо. Та в Англії його зникненням може зацікавитися Скотленд-Ярд. Зате ось цього любителя стромляти носа до чужого проса почнуть шукати допіру через кілька місяців, ба навіть і тоді ніхто не знатиме, де він зник. Прийшов сам-один, адреси не залишив, сім’ї не має. Врешті-решт, хто його просив втручатися у наші справи?