— Так то воно так, та все ж мені все це не до вподоби. Він, як не крути, людина, а хлопчисько — то зовсім інша справа, всього лишень, скажімо, лабораторний препарат. Втім, і цей — тільки індивід, до того ж із нього, мабуть, і користі жоднісінької. Ми ж, кінець кінцем, теж ризикуємо своїм життям. Коли йдеться про таке велике починання…
— Заради Бога, тільки не починайте знову. У нас немає часу.
— Гадаю, — сказав Вестон, — якби він був у стані щось розуміти, то погодився б.
— От і чудово. Беріть-но його за ноги, а я — за голову.
— Якщо ви справді вважаєте, що він невдовзі отямиться, то непогано було б дати йому ще одну дозу, — запропонував Вестон. — Нам все одно доведеться зачекати до світанку, а що доброго, коли він ще зо три години бушуватиме там, усередині? Нехай краще прокинеться, коли ми вже будемо в дорозі.
— Ваша правда. Пригляньте тут за ним, а я сходжу нагору і принесу все потрібне.
Дивайн вийшов. Крізь напівопущені повіки Ренсом бачив Вестона, який стояв просто над ним. Він не знав, як відреагує його тіло — і чи відреагує взагалі — на спробу зробити різкий рух, але добре розумів, що це — єдиний шанс. Щойно Дивайн зачинив за собою двері, як він з усієї сили кинувся під ноги Вестонові. Фізик повалився грудьми на крісло, і Ренсом, відчайдушним зусиллям вивільнившись з-під нього, підвівся і притьмом метнувся до передпокою. На мить його здолала слабкість, і він упав, та страх додавав сил, і за пару секунд йому вдалося дістатися до вхідних дверей. У передпокої панувала темрява, і хоч він, нестямно шарпаючи замки, таки зумів відчинити один тремтячими руками, ззаду почулися гучні кроки, і чиїсь руки схопили його за плечі і за ноги. Стікаючи потом, Ренсом копався, звивався і кричав на все горло, все ще без надії сподіваючись на порятунок; він би й сам не повірив, що здатний чинити такий відчайдушний спротив. На якусь мить йому навіть вдалося розчахнути навстіж двері; в обличчя війнуло свіже нічне повітря, на небі він побачив зорі, які підбадьорливо мерехтіли, а під стіною ґанку стояв його власний наплічник. Та тут-таки йому на голову впав важкий удар, і свідомість померкла. В останню секунду він почув, як захряснулися двері, а тоді сильні руки потягнули його назад до темного передпокою.
III
Прийшовши до тями, Ренсом поступово усвідомив, що лежить в ліжку у якомусь темному приміщенні. Голова у нього мало не розколювалася від болю, а все тіло скувала надзвичайна слабкість, і тому спершу він навіть не пробував підвестися і з’ясувати, де знаходиться. Витерши з чола піт і зауваживши відтак, що в кімнаті — якщо тільки це була кімната — доволі спекотно, Ренсом скинув із себе простирадла і при цьому торкнувся правою рукою до стіни, яка аж пашіла жаром. Тоді провів лівою рукою у повітрі з іншого боку: там було прохолодніше, тож джерело тепла знаходилося, вочевидь, десь за стіною. На обличчі, просто над лівим оком, він намацав чималу ґулю й одразу пригадав собі сутичку з Вестоном і Дивайном. Напевне, вони замкнули його у якомусь сараї позаду своєї печі. Звівши очі, він збагнув, що згори ллється тьмяне світло, і нарешті звернув увагу на те, що від самого початку міг розрізняти рухи своїх рук у темряві. Прямо у нього над головою знаходилося щось на взірець світлового люка — квадрат всипаного зірками нічного неба.
Ренсомові здалося, що йому зроду ще не доводилося визирати в таку морозну ніч. Зорі палали у якійсь неперервній пульсації, ніби знемагаючи від нестерпного болю чи безмежного блаженства. Ренсом не міг відвести погляду від незліченних, безладно розкиданих у густій, оксамитовій чорноті міріадів маленьких сонць, яскравих, буцім уві сні; вони повністю приковували до себе увагу, хвилювали і тривожили душу так, що він аж сів на ліжку. Тут-таки мерехтіння зірок відгукнулося пульсуючим болем у нього в скронях, і це нагадало йому, що його чимось споїли. Він саме намагався сформулювати подумки теорію, згідно з якою те зілля мало якось вплинути на зіниці, і власне цим пояснюється небачена пишнота неба, коли його погляд привабило сріблясте сяйво, що з’явилося в куті люка і скидалося ледь не на блідий схід сонця в мініатюрі. Минуло ще кілька хвилин — і в поле зору вповз край повного місяця. Ренсом завмер із широко розплющеними очима. Такого сліпуче-білого, величезного місяця він не бачив ще ніколи. «Наче футбольний м’яч просто за шибкою», — промайнула було думка, і відразу ж змінилася іншою: «Та ні — набагато більший». На ту мить у нього вже не було сумнівів, що з його очима щось трапилося: місяць ніяк не міг вирости до такого розміру.