У відповідь Вестон говорив доволі довго, і його слова викликали у Дивайна характерну саркастичну посмішку.
— Так-так, ясна річ. Я чудово розумію, що ви робите все це виключно з вищих міркувань. Допоки ваші міркування призводять до тих же наслідків, що й мої, провадьте так і далі.
Вестон продовжував говорити, проте цього разу Дивайн його перебив:
— Послухайте, але ж ви самі, сподіваюсь, не дрейфите? — тоді трохи помовчав, наче прислухаючись, і додав: — Якщо ці тварюки так припали вам до серця, то, може, залишитесь там і породичаєтесь із ними — хоча нам іще невідомо, чи різняться вони за статтю. Не турбуйтесь. Коли настане час очистити цю місцинку від того гидкого поріддя, ми спеціально для вас пару збережемо, і ви зможете тримати їх дома замість собак, анатомувати їх чи спати з ними — або все це відразу… як собі забажаєте… Так, я знаю. Страшенно відразливі. Ну, та я ж тільки пожартував. Надобраніч.
На цих словах Дивайн захряснув двері відсіку, перетнув кают-компанію і зник у своїй каюті, як завше, невідомо навіщо замкнувши за собою двері. Напруга, яка охопила було Ренсома, потрохи відступала. Він упіймав себе на тому, що, слухаючи, затамував подих, і тільки тепер перевів його, глибоко вдихнув, а тоді обережно вийшов із камбуза.
Хоч розважливість спонукала його якомога швидше повернутися до ліжка, він все стояв у кают-компанії, якось по-новому, болісно сприймаючи вже знайоме сонячне сяйво. Ці благословенні небесні простори вони мали невдовзі покинути, спустившись — але ж куди? Сорни, людські жертвоприношення, огидні безстатеві чудовиська… Що таке сорн? Тепер йому ставала зрозумілою його роль в усій цій справі. Хтось послав по нього. Звісно, не по нього особисто. Комусь була потрібна жертва — будь-яка жертва — з Землі. Його вибрали тому, що вибирав Дивайн; тільки тепер він нарешті з подивом збагнув — хоч і надто пізно, — що Дивайн, виявляється, всі ці роки ненавидів його так само гаряче, як і він ненавидів Дивайна. А все ж — що таке сорн? Уздрівши це створіння, він мав би кинутися лизати Вестонові черевики… У Ренсомовій свідомості, як і у свідомості інших представників його покоління, аж ніяк не бракувало різних жахливих почвар. Він читав і Герберта Велса, й інших. Його всесвіт населяли страховиська, яким потвори з античної та середньовічної міфології не годилися і в підметки. Тож Ренсомові зовсім не важко було уявити собі чужий світ, де живуть огидні комахоподібні чи ракоподібні істоти або якісь бридкі плазуни — з довгими рухливими вусами, шкірястими крилами, вкритою слизом шкурою і звивистими щупальцями, — а головне, ці гидотні потвори поєднували у собі надлюдський інтелект і невситиму кровожерливість. Тож сорни, либонь… але ні, він навіть не наважувався собі їх уявляти. І його мають їм віддати! Чомусь це здавалося йому набагато гіршим, аніж якби ті сорни самі його упіймали. Віддати, вручити, піднести… В уяві у Ренсома поставали якісь жахливо гидкі несумісні деталі: вибалушені очі, всіяні гострими зубами вищирені пащі, ікласті щелепи, роги та жала… Огида до комах і змій, огида до якогось праісторичного смердючого трясовиння, що булькоче і клекоче, вигравала симфонію жаху на напнутих струнах його нервів. Втім, він знав, що насправді все буде ще гірше, адже те, з чим йому доведеться зіткнутися, геть чуже земній свідомості, а тому просто перебуває поза межами людської уяви. І в ту хвилину Ренсом прийняв тверде рішення: краще смерть, аніж сорни. На Малакандрі треба буде скористатися першою-ліпшою нагодою для втечі. Нехай він голодуватиме, нехай сорни влаштують на нього полювання, але не можна дозволити, щоб Вестон із Дивайном просто взяли і віддали його на поталу тим почварам. Якщо ж утекти не вдасться, то доведеться вкоротити собі віку. Ренсом був побожною людиною, проте сподівався, що все ж отримає прощення. Іншого виходу він не бачив; вчинити інакше було так само неможливо, як неможливо, приміром, виростити собі третю руку. Тож Ренсом, відкинувши всі сумніви, прокрався назад до камбуза, вибрав там найгострішого ножа і постановив собі надалі ніколи з ним не розлучатися.
Всі ці переживання і страхи так його знесилили, що, повернувшись до свого ліжка, він ледь не тієї ж миті провалився у міцний сон без сновидінь.
VI
Прокинувся Ренсом, добре відпочивши, а коли пригадав, як сильно перелякався напередодні ввечері, то йому навіть стало трохи соромно. Безперечно, його становище було надзвичайно складним, а шанси повернутися живим на Землю — просто мізерними. Проте, подолавши такий звичний для людей страх смерті, він міг очікувати кінця спокійно, не відчуваючи зрадливого трепету. Набагато важче було впоратися з ірраціональним, породженим десь у глибинах єства жахом, що сковував душу при одній лишень думці про страховищ, але і з ним Ренсом зумів так-сяк дати собі раду, приймаючи сонячну ванну після сніданку. Йому прийшло до голови, що тому, хто долає небесні простори, просто не личить тремтіти від страху перед будь-якими — хоч би й найжахливішими — створіннями, котрі прикуті до планетної тверді. Він став думати навіть про те, що ніж, узагалі-то, годиться не тільки для самогубства. Правду кажучи, такий ото войовничий настрій охоплював Ренсома вкрай рідко. Як і більшість його сучасників, він був схильний радше недооцінювати свою відвагу, ніж її переоцінювати; різниця між хлопчачими мріями і реальним досвідом, здобутим на війні, виявилася надто разючою, і, понюхавши пороху, він уже дивився на свою здатність до героїчних учинків зовсім іншими очима. Тож і тепер Ренсом побоювався, що сміливості йому вистачить ненадовго, та, попри все, готувався дорого продати своє життя.