(De remm natura, 5,198–199;
пер. А. Содомори)
У 1916 р. Люїс вступає до Університетського коледжу в Оксфорді, проте вже незабаром йде добровольцем в армію — адже в розпалі Перша світова війна — і після нетривалої підготовки вирушає у ранзі молодшого офіцера на фронт, який тоді пролягав долиною ріки Сома у північній Франції. Під час битви при Аррасі у квітні 1918 р. він був поранений, потім довго лікувався і в грудні того ж року вийшов у відставку. Невдовзі Люїс повернувся до навчання в Оксфорді, яке й закінчив у 1923 р., здобувши найвищі оцінки з грецької, латинської і англійської літератур, філософії та історії. З 1925 р. він упродовж майже тридцяти років працює викладачем англійської мови і літератури в оксфордському коледжі св. Магдалини.
Тут Люїс зустрічає людей, знайомство з якими стало великою мірою визначальним для його подальшого становлення як письменника і як християнина. Овен Барфілд, Чарльз Вільямс, Роджер Ґрін, Г’юґо Дайсон, Дж. Р. Р. Толкін, його син Крістофер і Люїсів брат Воррен — всі вони разом із самим Люїсом були членами неформального гуртка літераторів та любителів літератури, відомого під назвою «Інклінги». Англійське слово inkling назагал означає «невиразний натяк», «туманне уявлення», проте ink — це ще й «чорнило», тож має, либонь, рацію відома російська перекладачка Наталія Трауберг, називаючи членів гуртка «чорнильними душами». У 1933–1949 рр. вони регулярно збиралися в одному з оксфордських пабів або у помешканні Люїса при коледжі св. Магдалини. Всі розсідалися біля вогню, приносили пиво і чай, розпалювали люльки і сигари — а тоді хтось неодмінно витягав рукопис і починав читати якийсь вірш, оповідання або розділ із книги. Далі йшло обговорення, яке нерідко переходило у дружню бесіду про все на світі, що затягувалася до пізньої ночі. Саме «інклінги» першими почули Толкінові оповідки про гобітів, ельфів, гномів та інших мешканців Середзем’я, на основі яких спочатку було написано «Гобіта» (1937), а згодом, у середині 1950-х рр., постала славнозвісна епопея «Володар перстенів»; найуважнішим же слухачем виявився Люїс: він відгукувався про почуте дуже схвально й активно спонукав Толкіна продовжувати працю над книгою, яку той взявся писати для своїх дітей і спершу навіть гадки не мав видавати друком. Так само читалися в колі «інклінгів» і всі три романи «Космічної трилогії».
Більшість «інклінгів» були переконаними християнами. На ту пору Люїс і сам уже повірив у Христа, проте шлях до навернення був для нього довгим і складним — недарма його називали потім «апостолом скептиків». Ще в 1918 р., у шпиталі, де він лікувався після поранення на фронті, йому до рук потрапили есеї Г. К. Честертона, одного з найвідоміших британських апологетів християнства початку XX століття, — і справили неабияке враження. Згодом був ще один Честертонів твір — «Вічна людина» (1925); прочитавши його, Люїс дедалі частіше й частіше ставив під сумнів свій атеїстичний, а з плином часу уже й агностичний світогляд. Як уже згадувалося вище, у 1929 р. він визнав існування Бога, проте з ученням про Трійцю та Воплочення все ще не погоджувався; до певної міри тут ставала на перешкоді прищеплена ще професором Керкпатриком звичка аналізувати геть усе з погляду безпристрасної, холодної логіки. Згодом Люїс писав: «…між двома півкулями мого розуму існувало надзвичайно гостре протистояння. З одного боку — широке, всіяне численними островами море поезії і міфу, з іншого — надійний, але поверхневий „раціоналізм“. Майже все, що я любив, уявлялося мені вимислом, натомість майже все, в реальність чого я вірив, бачилося жорстоким та безглуздим».[5] Під впливом друзів і внаслідок тривалих роздумів та духовних пошуків Люїс врешті-решт перестав вважати міф пустопорожньою видумкою, сказанням про те, чого ніколи не було і не існувало, збагнув, що міф — це придумане людьми тлумачення істини, десь так само, як мова — це відображення людських уявлень про предмети та ідеї; під час уже згаданої вище розмови, ввечері 19 вересня 1933 р. Толкін довго пояснював йому, що оскільки людей створив Господь, то й створені людьми міфи відображають заломлений промінь світла відвічної істини, що перебуває у Господі, хоч, ясна річ, неминуче містять при цьому чимало хибних поглядів.[6] Люїс, якому до того ніяк не вдавалося зрозуміти глибинну суть воплочення та розп’яття Ісуса, тепер усвідомив, що історія Христа — це просто «істинний міф», який впливає на нас так само, як і інші міфи, проте водночас відбувся насправді, у реальному житті. І — повірив…
6
Див. J.R.R. Tolkien,