Та ось настала хвилина, коли не залишилося жодних сумнівів, що одна сторона корабля опинилася внизу. Пригвинчені до підлоги ліжка і столи тепер кумедно й без жодного пуття стирчали на стінах та стелях. Двері перетворилися на люки, і користуватися ними було майже неможливо. Тіла мандрівників, здавалося, налилися свинцем. Дивайн розпакував тюк із одягом, який вони мали носити на Малакандрі, і присів навпочіпки біля термометра, прикріпленого на стіні — тепер вона стала підлогою — в кают-компанії. Ренсом помітив, що вбрання призначалося явно не для теплих країв — груба шерстяна білизна, смушеві кожухи, хутряні рукавиці і зимові шапки-вушанки, — і спробував було з’ясувати у Дивайна, що тут і до чого, проте той не звернув жодної уваги на його розпитування, бо саме, не зводячи пильного погляду з термометра, кричав Вестонові до відсіку управління:
— Гальмуйте! Гальмуйте, чи вам позакладало?! Ми ось-ось увійдемо в атмосферу! — Тут він сердито зірвався на ноги: — Ану дайте мені!
Вестон не відповідав. Схоже, Дивайн просто марнував час, розсипаючи свої поради, а це було зовсім на нього не подібне; здавалось, він геть утратив голову чи то від страху, чи від хвилювання.
Зненацька осяйне світло Всесвіту згасло, наче його вимкнули, наче якийсь демон провів по небу змоченою у брудній воді губкою. Золоте проміння, яке так довго й щедро їх заливало, раптом потьмяніло і перетворилося на блідо-сіре, безрадісне й жалюгідне напівсвітло. Дотягнутися до заслінок і штор, щоб їх розсунути, було неможливо. Дивоглядна колісниця, що досі вихорем мчала мандрівників небесними просторами, обернулася на кулясту металеву скриню, всередині якої панувала напівтемрява; і тепер ця скриня стрімко летіла кудись донизу. З небес вони просто-напросто падали у якийсь світ. Це вразило Ренсома чи не найсильніше за всі його дотеперішні пригоди. Як можна було вважати, що планети, а серед них і Земля, — то острови справжнього життя, які плавають у мертвій порожнечі? Тепер він збагнув (і згодом ніколи не сумнівався у правильності своїх висновків), що планети, чи то пак «землі», як він подумки називав їх, — то просто провали, вирви у живій тканині небес, такі собі відокремлені від довколишнього сяйливого простору звалища важкої, низькопробної матерії, що животіють у тьмавій атмосфері; вони постали внаслідок не примноження, а применшення небесної слави. Але ж, подумалось йому, за межами Сонячної системи сяйво закінчується, а натомість, либонь, власне й починається справжня порожнеча, справжня смерть? Хоча… — він із усієї сили намагався вхопитися за думку, яка притьмом промайнула свідомістю, — можливо, видиме світло теж є своєрідним провалом або вирвою, применшенням чогось іншого… чогось, що, скажімо, співвідноситься з незмінно осяйними небесами так, як ці небеса — з темними, важкими землями…
У житті криється чимало несподіванок. Ренсом опустився на поверхню незнаного світу, з головою поринувши у філософські роздуми.
VII
— Що це ви там носом клюєте? — насмішкувато озвався Дивайн. — Нові планети вже набридли?
— Вам щось видно? — перебив його Вестон.
— Не можу розсунути заслінки, біс їх бери, — відказав Дивайн. — Давайте-но краще відкриємо люк.
Ренсом наче прокинувся зі своїх марень. Поряд у напівтемряві метушилися Дивайн із Вестоном. Він замерз, а його тіло, хоч насправді й набагато легше, ніж на Землі, все ще здавалося нестерпно важким. До Ренсома враз повернулося ясне усвідомлення того, якої дивовижної пригоди він зазнає, і його охопила цікавість, лишень трішечки розбавлена острахом. Так, можливо, тут на нього чигає смерть — зате на якому ешафоті! Ззовні до корабля вже проникало холодне повітря і світло, і він нетерпляче завертів головою, намагаючись розгледіти щось між плечима своїх супутників. Та ось останній болт відкручено, і люк відчинився.