Ця думка підказала йому, як захиститися від нічного холоду. Йти далі й справді не було сенсу, позаяк годі було знати напевне, куди прямуєш — геть від небезпеки чи навпростець до неї. Небезпека тут чигала звідусіль і чатувала повсюди, байдуже, просувався він уперед чи стояв на місці, зате біля струмка можна було влаштуватися у теплі і якось перебути ніч. Тож, сподіваючись натрапити на чергову улоговину, Ренсом втомлено брів і брів лісом, аж урешті-решт став побоюватися, чи не зосталися всі видолинки позаду, й уже збирався повернути назад, коли раптом опинився на самісінькому краю стрімкого схилу, посковзнувся, з’їхав на спині донизу і зупинився просто на березі потічка. Дерева — саме так він всупереч самому собі величав тутешні рослини — стояли у цьому місці не так густо, а вода, здавалося, легенько фосфоресціювала, тож тут було світліше. Русло потічка йшло справа наліво під доволі сильним нахилом. Ренсом, неначе якийсь турист, пройшов ще трохи вгору по течії у пошуках «кращої місцинки». Схил став ще стрімкішим, а струмок обривався тут униз невеличким водоспадом. В голові у нього неясно промайнуло, що вода тече заповільно як для такого крутосхилу, але він надто втомився, щоб над цим замислюватися. Вода була явно гарячіша, ніж в озері; либонь, підземне джерело тепла знаходилося десь неподалік. Втім, набагато більше втікача цікавило, чи можна її пити. Спрага вже давно давала про себе знати, але на вигляд вода з потічка не дуже й скидалася на воду — хтозна, чи вона не отруйна. Мабуть, краще її не пити; можливо, він так зморився, що спрага не завадить йому заснути. Тож Ренсом став навколішки і тільки вмив у струмку руки, а тоді перекотився у заглибинку біля водоспаду і позіхнув.
Звук власного позіху, який йому так часто доводилося чути поночі у дитячій кімнаті, у шкільному гуртожитку й у стількох спальнях, раптом розбудив у ньому гострий жаль до самого себе. Він підтягнув догори коліна й обхопив їх руками; його пройняло дивне почуття ледь не синівської любові до свого тіла. Приклавши до вуха зап’ясток, Ренсом з’ясував, що годинник у нього зупинився і завів його. Щось тихенько бурмочучи, мало не схлипуючи, він думав про те, як десь там на далекій планеті Земля люди готуються до сну — у своїх оселях, в готелях і в океанських лайнерах, подружжя, і маленькі діти під наглядом няньок у затишних кімнатах, і пропахлі тютюном чоловіки, що збилися докупи — так тепліше — десь у корабельному кубрику чи в траншеї. Далі опиратися бажанню заговорити із самим собою було годі: «Ми потурбуємося про тебе, Ренсоме… не переживай, старий, ми тебе не покинемо». Тут йому збігло на думку, що в потічку може жити таке ж гострозубе страховисько, як і там, в озері. «Маєш рацію, Ренсоме, — пробурмотів він собі під ніс, — не варто тут ночувати. Ми тільки перепочинемо хвилинку і підемо далі. Але не тепер. Трохи пізніше…».
IX
Прокинувся Ренсом від спраги. Вночі він не змерз, хоча його одяг і натягнув вологи. Тепер на нього падало сонячне проміння, а поряд весело танцював водоспад, іскристо переливаючись всіма відтінками блакиті і відкидаючи дивні відблиски аж ген-ген на листя, що бовваніло високо вгорі. Тут на Ренсома враз накотилося усвідомлення того, в якому становищі він опинився, і йому немов камінь ліг на душу. Якби ж то не втратити вчора самовладання! Сорни, либонь, уже б його вбили, й усе це скінчилося б. Нараз він із невимовним полегшенням пригадав, що лісом блукає ще один чоловік. Як добре було б підійти до того бідолахи і сказати: «Здоров, Ренсоме!» Стривайте, стривайте… адже Ренсом — це він сам! Чи ні? А хто ж тоді був той чоловік, якого він привів до теплого потічка, вклав спати, та ще й порадив йому не пити цієї дивної води? Певне, якийсь новак, котрий тут ще не освоївся, не розібрався, що й до чого. Гаразд, хай там що каже Ренсом, пора вже нарешті напитися. Він ліг на берег і занурив обличчя в теплі струмені. Вода в потічку цілком годилася для пиття; мала, щоправда, сильний мінеральний присмак, але загалом була дуже смачна. Випив ще трохи і відчув, як прояснюється в голові, а тіло наливається силою. Боже, яка нісенітниця — немає ніякого другого Ренсома. Тепер йому стало зрозуміло, що так недовго і взагалі з’їхати з ґлузду, тож він палко помолився, а тоді привів себе до ладу. Втім, не так уже й важливо, здолає його божевілля чи ні. Може, це вже трапилося, і він насправді не ходить оце манівцями по Малакандрі, а лежить у психіатричній лікарні десь в Англії. Якби ж то була правда! Тоді він попросив би Ренсома… о ні, хай йому біс, знову починається! Втікач звівся на ноги і поспішно подався геть.