— Дякую, — мовив він по-англійськи. — Щиро дякую.
Малакандрієць вдарив себе у груди і щось сказав. Спершу Ренсом не зрозумів, у чому річ, та майже відразу здогадався, що той намагається повідомити йому своє ім’я чи, ймовірніше, назву своєї раси.
— Грос! — раз у раз говорило створіння, плескаючи себе по грудях. — Грос!
— Грос, — повторив Ренсом і показав на нього, а тоді вдарив у груди себе і сказав: — Людина!
— Лю… лю… люгдина, — спробував повторити грос. Після того він підібрав жменю землі, що виднілася на самісінькому краю берега між суцільним рослинним килимом і водою:
— Гандра!
Ренсом слухняно повторив це слово, і тут йому сяйнула одна цікава думка:
— Малакандра? — сказав він запитальним тоном. Грос заходився водити туди-сюди очима і розмахувати руками, начеб намагаючись охопити весь виднокруг. Ренсом задоволено констатував, що у дечому вже розібрався: «гандра» — це «земля» як ґрунт, тоді як «Малакандра» — це «Земля» як планета. Що таке «малак», він теж невдовзі з’ясує. Мало не машинально відзначивши про себе, що «г» після «к» не вимовляється, філолог зробив перший крок у вивченні малакандрійської фонетики. Тим часом грос намагався розтлумачити йому значення слова «гандраміт». Ренсом упізнав корінь «гандра» і зауважив, що в місцевій мові є і префікси, і суфікси. Цього разу, одначе, жести гроса нічого не прояснили, і що означає «гандраміт», так і залишилося загадкою. Землянин перебрав ініціативу на себе: розкрив рота, показав на нього пальцем і зробив вигляд, буцім жує. У малакандрійському слові «їжа» чи «їсти», яке прозвучало у відповідь, містилося стільки химерних приголосних, що людина, пробуючи його відтворити, могла б хіба зламати язика, та Ренсом постарався пояснити тросові, що наразі переймається питаннями радше гастрономічного, ніж фонетичного характеру. Малакандрієць зрозумів, і тут уже землянинові знадобилося трохи часу, аби дотямити, що той запрошує його йти за ним.
Наблизившись до того місця, де грос недавно взяв мушлю, Ренсом із, либонь, не вельми вже й виправданим здивуванням побачив там човна, прив’язаного до берега. Така вже людська природа: тільки уздрівши річ, безсумнівно створену працею рук, він остаточно переконався, що грос — істота розумна, а ще вище оцінив розумові здібності гросів, зауваживши, що човен неабияк подібний на земний, хоч борти у нього й вищі і взагалі на вигляд він незвичайно крихкий та хисткий, як, зрештою, і все на Малакандрі; тільки згодом йому спало на думку запитання: «А, властиво, яким іще може бути за формою човен?» Тим часом грос видобув звідкілясь круглий таріль з якогось міцного, ледь гнучкого матеріалу, положив на нього кілька подовгастих куснів помаранчевої, схожої на губку речовини і подав Ренсомові. Той витягнув ножа, відрізав собі невеликий шматочок і з певною осторогою поклав на язик, та вже за пару секунд накинувся на їжу з вовчим апетитом. Харч нагадував боби, проте мав солодкавий присмак; для людини, яка хтозна скільки не мала в роті ані рісочки, то була цілком добра пожива. Коли Ренсом втамував перший голод, на нього з новою силою просто-таки навалилося усвідомлення того, в яке складне становище він потрапив. Величезна, подібна на тюленя істота здалася йому нестерпно зловісною. Зараз вона наче налаштована приязно… але ж на вигляд страх яка велика, ще й чорна, і він нічого, абсолютно нічого про неї не знає! У яких стосунках вона з сорнами? І чи справді така розумна, як здається?
Тільки через багато днів Ренсом навчився боротися з такими ото нападами невпевненості. Зазвичай вони траплялися, коли гросів розум спонукав сприймати його як людину. Тоді малакандрієць справляв жахливе враження — спробуйте-но лишень уявити собі людину сім футів заввишки, з гнучким, як у змії, тілом, з ніг до голови вкриту густою чорною шерстю та ще й прикрашену пишними котячими вусами! Проте, якщо подивитися з іншого боку, то була чудова тварина з блискучим коротким хутром, вологими очима, ароматним подихом і білосніжними зубами, а на додачу до всього — так, наче людей не було прогнано з раю, і всі їхні споконвічні мрії збулися, — відзначалася двома неймовірними особливостями: даром мови і неабияким розумом. Тож як людина грос викликав огиду, а як тварина — щирий захват; усе тут залежало від того, під яким кутом на нього дивитися.