Вже першого тижня Ренсом побачив сільськогосподарські угіддя гросів. Десь за милю від селища вниз по гандраміту починався широкий безлісий простір, вкритий низькою м’ясистою рослинністю, переважно жовтого, помаранчевого і синього кольору; далі височіли якісь салатоподібні рослини заввишки з земну березу. Там, де вони нависали понад теплою водою, на нижніх листках можна було лежати, легенько погойдуючись і вдихаючи їхній ніжний аромат. Довго залишатися без руху під відкритим небом у гандраміті вдавалося хіба біля води; деінде було надто холодно, десь так, як на Землі ясним зимовим ранком. Ці угіддя спільно обробляли мешканці довколишніх селищ, до того ж у них існував досить чіткий розподіл праці. Гроси напрочуд організовано збирали врожай, сушили його, переносили до сховищ та зберігали, і навіть удобрювали ґрунт на своїх «нивах»; крім того, Ренсом підозрював, що принаймні деякі водяні протоки були штучного походження.
Та справжній переворот у його поглядах на гросів відбувся тоді, коли він опанував малакандрійську мову достатньо, щоб розповісти їм про себе, й у відповідь на їхні запитання сказав, що спустився з неба. Гногра відразу ж перепитав, з якої він планети (чи «землі» — гандри). Ренсом навмисне виклав перед тросами «дитячу» версію своєї появи у їхньому світі, вважаючи, що нічого складнішого вони не зрозуміють, а тому трохи збентежився, коли Гногра заходився детально пояснювати йому, що у небі жити не можна, бо там немає повітря, тож він, напевне, тільки пролетів через небо, вирушивши з якоїсь гандри. Виявилося, що йому не до снаги відшукати Землю на зоряному небі; гроси немало з цього подивувались, а тоді самі вказали на яскраву планету, що висіла невисоко над обрієм на заході — трохи південніше від того місця, де сховалося за виднокіл сонце. Ренсома вразило те, що вони обрали саме планету, а не зірку Невже гроси щось тямлять в астрономії? На жаль, він ще не вивчив мову настільки, щоб як слід розібратися в цьому питанні, тож лише поцікавився, як називається та яскрава планета на західному небосхилі. Йому відповіли, що це Тулкандра — «мовчазна планета» або «мовчазний світ».
— А чому ви називаєте її «тулк»? — здивувався Ренсом. — Чому «мовчазна»?
Відповіді не знав ніхто.
— Це відають сероні, — озвався Гногра. — У таких речах розбираються власне вони.
По тому гроси запитали, як він дістався до Малакандри. Ренсом зробив незграбну спробу описати космічний корабель, і знову почув:
— На таких речах знаються сероні.
Чи прибув він сам-один? Ні, з ним прилетіло ще двоє таких самих, як він, істот, проте вони виявилися поганими людьми (мовою гросів це звучало як «криві люди» — іншого відповідника годі було підібрати) і хотіли його вбити, та він утік. Гроси збагнули далеко не все з Ренсомової розповіді, проте врешті-решт дійшли висновку, що йому слід податися до Оярси. Оярса його захистить. Він поцікавився, хто такий Оярса, та зрозумів тільки таке: по-перше, Оярса живе в Мелділорні; по-друге, знає все і править всіма; по-третє, перебував там споконвіку; і по-четверте, не є ні гросом, ні одним із сероні. Ренсом, і далі перебуваючи під впливом своїх початкових уявлень, запитав, чи не Оярса створив світ. У відповідь гроси обурено загули: невже на Тулкандрі не знають, що світ створив Малелділ Юний, який ним і править? Таж це відомо кожному малюкові! Тоді Ренсом спитав, де живе Малелділ.
— Разом зі Древнім.
Землянин не надто второпав відповідь — що за Древній? — і спробував ще раз:
— А де живе Древній?
— Він не з тих, яким треба десь жити, — відказав Гногра.
З подальших пояснень Ренсом збагнув небагато, та все ж достатньо, щоб відчути певне роздратування. Відколи він переконався, що гроси — розумні істоти, до нього частенько навідувалася думка відкрити їм очі на правди істинної віри, а тепер вийшло так, що він сам опинився в ролі дикуна, якому переповідають основні відомості про цивілізовану релігію. Низка запитань і відповідей справді скидалася на такий собі короткий катехизм гроської віри. Невдовзі стало зрозуміло, що Малелдід — це неподільний, безплотний та безпристрастний дух.
— Він — не гнау, — пояснили гроси.
— Що таке гнау? — запитав Репсом.
— Ти — гнау Я — гнау. Сероні — гнау. Пфіфльтріґи — гнау.
— Пфіфльтріґи? — перепитав він.
— Більш ніж за десять днів дороги на захід, — взявся розповідати Гногра, — гарандра переходить не у гандраміт, а в широку, відкриту навсібіч долину. З півночі на південь її можна перейти за п’ять днів, а зі сходу на захід — за десять. Ліси в тому краю не такі, як тут, — вони сині і зелені. Долина та дуже глибока, вона сягає коріння світу і в ній криються найкращі багатства землі. Там живуть пфіфльтріґи. Вони полюбляють ритися в землі, а те, що добувають, потім розм’якшують на вогні і виготовляють різні речі. Пфіфльтріґи — дрібний народець, менші за тебе, у них видовжені морди, бліда шкіра і довгі руки, а ще вони завжди чимось заклопотані. Ніхто із гнау не зрівняється з ними у виготовленні всілякої всячини, як, приміром, ніхто не зрівняється з нами у співі. Покажіть люгдині щось із їхньої роботи.