Він сказав кілька слів одному з молодших гросів, і той приніс звідкілясь невелику чашу. Щоб краще бачити, Ренсом присунувся ближче до багаття — чаша була, безперечно, з золота. Тепер йому стало зрозуміло, чому так зацікавився Малакандрою Дивайн.
— Тут багато такої речовини? — запитав він.
Так, була відповідь, її можна намити мало не в кожній річці. Але найбільше її власне у пфіфльтріґів, там вона найкраща, і саме пфіфльтріґи найліпше знаються на тому, як її обробляти. У них вона зветься «арбол гру» — «сонячна кров».
Ренсом заходився розглядати чашу. Її вкривало майстерне гравірування. Можна було розгледіти зображення гросів, якихось менших тварин, дуже схожих на жаб, і, зрештою, сорнів. Він вказав на останніх, і відповідь тільки підтвердила його підозри:
— Це — сероні, вони живуть майже на самій гарандрі, у великих печерах.
Подібні на жаб тварини — чи, радше, створіння з головою тапіра і жаб’ячим тілом — виявилися пфіфльтріґами. Тут було над чим поміркувати. Скидалося на те, що на Малакандрі існували три різні раси розумних істот, і жодна з них ще не винищила інші. Ренсом вважав, що для нього дуже важливо дізнатися, яка раса посідає панівне становище.
— А які гнау правлять? — запитав він.
— Править Оярса, — прозвучало у відповідь.
— Він — гнау?
Це питання гросів трохи збентежило. На їхню думку, у таких речах краще розбиралися сероні. Можливо, Оярса і гнау, але хіба якийсь дуже інакший гнау, відмінний від інших, адже він не знає смерті і не має дітей.
— Значить, сероні знають більше, ніж гроси?
Гроси засперечалися між собою, ніхто не міг дати чіткої відповіді. Кінець кінцем з’ясувалося, що сероні — чи то пак сорни — зовсім не можуть дати собі раду з човном; не зуміють добути молюска, хоч би й помирали від голоду; кепсько плавають; не знаються на віршуванні, і навіть коли гроси складають для них вірші, можуть второпати тільки найпростіші. Проте, з іншого боку, саме сероні найкраще розбираються у зірках і розуміють та тлумачать неясні висловлювання Оярси; від них можна почути про те, що відбувалося на Малакандрі в ті прадавні часи, про які ніхто інший вже нічого не пам’ятає.
«Ага, отже сероні — інтелігенція, — подумав Ренсом. — Очевидно, вони і є справжніми правителями, хоч це й приховують».
Він спробував дізнатися, що сталося б, якби сорни скористалися своєю мудрістю, щоб змусити гросів працювати на себе, — ясніше висловити свою думку малакандрійською мовою йому не вдалося (інакше це звучало б набагато жорсткіше: «…використали свій науковий потенціал для експлуатації сусідів, що перебувають на нижчому щаблі розвитку»). Втім, його старання пропали намарне: щойно гроси згадали про те, що сорни погано сприймають поезію, як розмова відразу перейшла в літературне русло, і з подальшої запальної дискусії, яка, либонь, точилася навколо питань поетичної майстерності, він не збагнув ані слова.
Звісно, Ренсом розмовляв з тросами не тільки про Малакандру. Навзамін доводилося вдовольняти їхню цікавість стосовно Землі, а це виявилося для нього зовсім не простою справою. По-перше, він трохи розгублено з’ясував, що знає про свою рідну планету не так уже й багато; по-друге, частину правди йому конче хотілося просто приховати. У нього не було наміру детально розповідати малакандрійцям про такі звичні для людства війни чи про перегини епохи індустріалізації. Він добре пам’ятав, чим закінчилися мандрівка на Місяць для Велсового Кейвора. Коли гроси заходилися наполегливо розпитувати про людей — «люгдин», як вони їх називали, — Ренсома охоплювало збентеження, ніби йому пропонували привселюдно роздягнутися. Крім того, він не збирався розказувати про те, що його привезли на Малакандру, аби віддати сорнам, бо з дня на день все більше переконувався: правлять на цій планеті саме сорни. Але навіть те, що він розповів, подіяло на уяву гросів, як іскра на сухий хмиз. Всі поголовно почали складати поеми про дивну гандру, де рослини тверді, наче камінь, трава зелена, ніби гори, вода холодна і солена, а «люгдини» живуть просто на гарандрі.