Втім, ще більше їх зацікавила розповідь про гострозубого водяного хижака, від якого Ренсом утік вже в їхньому світі, ба навіть у їхньому гандраміті. Гроси зійшлися на думці, що то була гнакра, і страшенно розхвилювалися, бо гнакри в долині не бачили вже хтозна скільки років. Молодь тепер не розлучалася зі зброєю — примітивними списами з кістяними наконечниками, — а в дітлахів улюбленою забавою стало гратися на мілководді у полювання на гнакру, хоч стурбовані матері й намагалися не підпускати їх до води. Словом, звістка про водяну почвару неабияк пожвавила життя у селищі. Гйої якось вирішив попоратися біля свого човна, і Ренсом пішов з ним. Йому хотілося бути корисним, до того ж він уже трохи навчився давати собі раду з нехитрими знаряддями гросів. Вдвох вони вирушили до протоки неподалік, де стояв човен.
Ренсом ішов за Гйої вузькою стежиною, коли їм трапилась самка-грос, зовсім юна, сливе ще дитина. Вона щось говорила, проте зверталася не до них, бо погляд її був спрямований кудись убік, ярдів за п’ять від того місця, де вони проходили.
— З ким ти розмовляєш, Гріккі? — здивувався Ренсом.
— З елділом.
— А де він?
— Хіба ти не бачиш?
— Та ні, нічого не бачу.
— Та онде ж він! — вигукнула вона. — Ой, уже зник. Невже ти його не бачив?
— Ні…
— Чуєш, Гйої?! Люгдина не бачить елділа!
Та до Гйої її слова не долетіли — він уже пройшов далі. Ренсом вирішив, що Гріккі просто собі забавляється, точнісінько так, як це роблять діти на Землі. Він пришвидшив крок і за кілька секунд наздогнав гроса.
XII
Вони провозилися з човном до полудня, а тоді розляглися на траві біля теплого потоку й узялися до обіду. Схожа на приготування до війни підготовка до полювання на гнакру дала Ренсомові нагоду поставити тросові кілька запитань. Він не знав, як буде по-малакандрійськи «війна», тому спитав, як умів:
— Чи буває, що сероні, гроси чи пфіфльтріґи ось так, зі зброєю в руках, ідуть одні проти одних?
— А навіщо? — здивувався Гйої.
Пояснити це було непросто.
— Наприклад, — мовив урешті-решт Ренсом, — одні щось мають, але не хочуть дати іншим, а тим конче треба… Чи застосують кінець кінцем ті другі силу? Чи скажуть: «Дайте нам те, що нам потрібно, або ми вас переб’ємо»?
— Що ж вони можуть вимагати?
— Ну, приміром, їжу.
— Якщо іншим гнау потрібна їжа, то як же їм не дати? Ми часто так і робимо.
— А якби вам самим не вистачало?
— Малелділ зволив, щоб рослини ніколи не переставали рости.
— Але ж, послухай, Гйої, якщо у вас буде щораз більше й більше дітей, то хіба Малелділ розширить гандраміт, щоб їжі вистачило всім?
— На таких речах краще знаються сероні. Але навіщо нам більше дітей?
Ренсому важко було на це відповісти, та все ж він зважився:
— Хіба для гросів зачинати дітей — не насолода?
— Ще й яка насолода, люгдино. Ми називаємо її любов’ю.
— У нас людина, зазнавши насолоди, хоче її повторити, спочатку раз, потім ще раз і ще раз… Так може народитися стільки дітей, що їх годі буде прогодувати.
Гйої довго обмірковував почуте.
— Ти хочеш сказати, — зрештою поволі заговорив він, — що ви можете робити це не протягом року чи двох у своєму житті, а знову і знову?
— Так.
— Але навіщо? Хіба можна хотіти їсти, коли щойно пообідав, або спати після того, як виспався? Не розумію…
— Але ж ми обідаємо щодня. А ти кажеш, що любов приходить до гроса тільки раз у житті.
— Зате сповнює ціле життя. В юності грос шукає свою обраницю, упадає за нею, зачинає дітей, виховує їх, а потім згадує про все це, ніби знову переживаючи, й перетворює на вірші та мудрість.
— Невже йому достатньо просто згадувати про насолоду?
— Це все одно, що сказати: «Невже мені достатньо просто їсти їжу?».
— Не розумію.
— Насолода стає справжньою насолодою тільки тоді, коли про неї згадуєш. Ти, люгдино, говориш так, наче насолода — це одне, а спогади про неї — зовсім інше. Але ж вони є одним цілим. Сероні пояснили б усе це краще за мене, та в пісні я сказав би краще за них. Те, що ти називаєш спогадом, завершує і довершує насолоду так само, як «краг» завершує і довершує поему. Коли ми з тобою зустрілися, то була всього лишень мить, яка швидко минула, майже ніщо. Ми знаємо про неї дуже мало. Справжня зустріч з тобою — це те, як я згадуватиму її, коли настане пора вмирати, те, чим вона стане в мені до того часу. А та перша мить — то тільки початок. Ти розповідав, що у вашому світі є поети. Хіба вони не навчають вас усьому цьому?