Мандрівець — високий, трохи сутулуватий чоловік, який мав на вигляд років тридцять п’ять — сорок, — крокував уперед швидко й упевнено, не надто розглядаючись довкола; схоже, він заглибився у якісь цікаві роздуми, наче намагаючись у такий спосіб скоротити собі шлях. Трохи поношений, але охайний одяг дозволяв майже безпомилково розпізнати у ньому представника інтелектуальної професії, який на канікулах вибрався у похід. На вигляд він скидався на лікаря чи шкільного вчителя, хоч йому й бракувало розважливої статечності першого чи невловимої безтурботності другого. Насправді то був викладач одного з кембриджських коледжів, вчений-філолог на ймення Ренсом.
Виходячи з Надербі, він розраховував, що дорогою до Стерка натрапить на якусь гостинну ферму, де й переночує. Проте виявилось, що місцевість по цей бік пагорбів майже безлюдна. Довкола, куди не глянь, тягнулися понурі поля, засаджені капустою та ріпою, і тільки де-не-де око могло зачепитися за таке-сяке деревце чи хирлявий живопліт. На відміну від родючіших земель на південь від Надербі, сюди не часто заглядали приїжджі, а від промислового району за Стерком подорожнього відділяли згадані вже пагорби. Тепер на цю пустельну місцину лягали сутінки, пташиний гомін змовк і запала тиша, незвична навіть для сільської Англії. На кам’янистій дорозі кроки відлунювали металом, і це потроху починало діяти на нерви.
Ренсом пройшов десь зо дві милі, коли попереду замиготіло світло. Тут, біля підніжжя пагорбів, було вже майже темно, і він усе ще плекав надію заночувати у заможному фермерському домі, коли, наблизившись, побачив перед собою крихітний цегляний будиночок, абияк зліплений, либонь, ще у минулому столітті. Зненацька двері розчахнулися, і назустріч, мало не збивши його з ніг, вибігла якась старша жінка.
— Ой, вибачте, сер! — вигукнула вона, уздрівши перед собою незнайомця. — Я думала, це мій Гаррі.
Скориставшись нагодою, Ренсом запитав, чи не можна влаштуватися десь поблизу на нічліг.
— Та ні, сер, — була відповідь, — хіба у Стерці. А чому ж ви не зупинилися в Надербі?
Говорила жінка тихо, проте в її голосі ясно відчувалася тривога; було помітно, що подумки вона десь далеко звідти. Ренсом пояснив, що спроба знайти нічліг у Надербі закінчилася для нього невдало.
— Тоді не знаю, сер, бігме, не знаю, — мовила вона. — Заки дійдете до Стерка, навряд чи вам трапиться якийсь гожий дім. Хіба «Узгір’я» — там працює мій Гаррі… я, власне, й вибігла надвір, бо почула вашу ходу й подумала, що це він. Йому вже давно час бути вдома…
— «Узгір’я» — це що, якась ферма? — зацікавився Ренсом. — Вони пустять мене переночувати?
— Де ж пак, сер. Відколи померла панна Еліс, там ніхто й не живе, тільки професор та ще той добродій із Лондона. Їм таке й до голови не прийде. У них навіть прислуги немає, ото тільки мій Гаррі там наче за кочегара, та й то в дім його не пускають.
— А як звуть професора? — спитав Ренсом зі слабкою надією в голосі.
— Хто його зна, сер, бігме, й гадки не маю. Той другий добродій — пан Дивайн, а Гаррі каже, що той перший — професор. Гаррі, знаєте, не надто у всьому цьому петрає, він у мене, бачте, простак, тому я й не люблю, коли він приходить додому так пізно. Вони сказали, що завжди відпускатимуть його о шостій. Він же й так там за цілий день напрацюється.
Монотонний голос і обмежений словниковий запас не дозволяли жінці як слід висловити свої почуття, однак Ренсом стояв поруч і бачив, що вона тремтить і ось-ось заплаче. Йому спало на гадку, що варто дорогою зазирнути до того таємничого професора і нагадати, що хлопця чекають вдома, а ще за якусь мить подумалось, що, опинившись у господі, серед людей свого кола, можна було б і погодитися на пропозицію зостатися у них на ніч. Так чи йнак, а в уяві у нього постала така яскрава картина відвідин «Узгір’я», що справу було фактично вирішено. Ренсом поквапився повідомити жінці про свій задум.