— Відпустіть мене! Відпустіть! — І за секунду знову: — Я туди не піду! Відпустіть мене додому!
Випустивши з рук наплічник, Ренсом збіг донизу ґанковими східцями і бігом кинувся за будинок, скількимога напружуючи свої задерев’янілі і натомлені за день ноги. Помережані каламутними калюжами колії привели його до якоїсь подоби заднього обійстя, де, втім, стояло аж надто багато будівель. Краєм ока він побачив високий комин, низькі двері, освітлені зсередини червонявими відблисками вогню і якусь темну сферу, таку велетенську, що вона аж заступала зірки; її він спершу прийняв за купол невеликої обсерваторії. Одначе тут-таки все це вилетіло йому з голови, позаяк зненацька просто перед ним виникли постаті трьох чоловіків, які зчепилися між собою; вони чубилися так близько, що з розгону він мало в них не вгатився. З першого погляду йому стало зрозуміло, що це син старої, Гаррі, марно силкується вирватися з рук двох міцних чоловіків. Ренсом хотів було гримнути: «Що це ви робите з хлопцем?!», проте натомість з його вуст злетіло лишень не надто переконливе: «Гей! Послухайте-но…»
Чоловіки вмить відскочили від хлопця, який аж заходився плачем.
— Ви хто в біса такий і що тут робите? — вигукнув огрядніший і вищий із них. У його голосі чулися власне ті нотки, яких так недоречно забракло Ренсомові.
— Я просто мандрую цими краями і пообіцяв бідолашній жінці…
— До дідька бідолашну жінку! Як ви сюди потрапили?
На допомогу Ренсому прийшло роздратування, і він доволі різко відповів:
— Через живопліт. Не знаю, що ви робите з хлопцем, але…
— Треба було нам завести собаку… — кинув товстун своєму товаришеві, не слухаючи Ренсома.
— Таж була тут собака, доки ви самі не вирішили скористатися нашим Тартаром для експерименту, — вперше озвався той. На зріст він був тільки трішечки нижчий від товстуна, проте значно стрункіший і, вочевидь, молодший. Його голос викликав у Ренсома якісь неясні спогади. Так чи інакше, він вирішив іще раз почати спочатку:
— Послухайте, не знаю, що ви робите з хлопцем, але його робочий день уже закінчився, і йому давно час додому. У мене немає ані найменшого бажання втручатися у ваші справи, але…
— Та хто ви такий?! — заревів товстун.
— Якщо вас цікавить моє ім’я, то мене звуть Ренсом. То…
— Стривайте, — спохопився стрункий, — ви бува не вчилися колись у школі Веденшоу?
— Вчився.
— А я власне ламаю собі голову, чому ваш голос від самого початку видався мені знайомим! Моє прізвище Дивайн, пригадуєте такого?
— Ну звісно ж, ясна річ! — відказав Ренсом, і вони потиснули руки з дещо робленою сердечністю, як то звично буває під час таких зустрічей. Правду кажучи, у школі Дивайн Ренсомові зовсім не подобався, як, утім, і всім іншим, кого він лишень собі пригадував.
— Зворушливо, чи не так? — осміхнувся Дивайн. — Ясне світло шкільних днів сягає навіть глушини між Надербі і Стерком. Варто ще згадати незабутні недільні проповіді в каплиці, і нам неодмінно підступить до горла клубок. Ви, мабуть, не знайомі з Вестоном? — він вказав на свого огрядного та гучноголосого товариша. — Не якимсь там Вестоном, а саме тим знаменитим Вестоном, великим фізиком. Він, знаєте, на сніданок споживає Ейнштейна, а на обід — Шредінґера, та ще й без солі… Вестоне, дозвольте відрекомендувати вам мого однокашника Ренсома. Доктора Елвіна Ренсома. Саме того знаменитого Ренсома, великого філолога. На сніданок він споживає Єсперсена, а на обід…
— Мене це не обходить, — перебив його Вестон, що й далі тримав за комір невдатного Гаррі. — Якщо ви гадаєте, що мене дуже тішить присутність тут цього суб’єкта, який допіру вламався до мого саду, то вас спіткає розчарування. Мені начхати, в якій школі він учився і на яке шарлатанство тратить тепер гроші, такі потрібні справжній науці. Я тільки хочу знати, чого йому тут треба, а тоді нехай забирається геть, і щоб я його більше не бачив.