— Не будьте телепнем, Вестоне, — мовив Дивайн уже серйознішим тоном. — Мій давній товариш заглянув до нас напрочуд вчасно. Ренсоме, прошу, не звертайте уваги на Вестонові манери. Як то кажуть, під суворою зовнішністю ховається шляхетне серце. Ви, звісно ж, не відмовитесь чогось випити та перекусити?
— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказав Ренсом. — Але ж хлопець…
— Він трохи несповна розуму, — зашепотів Дивайн, відводячи Ренсома вбік. — Зазвичай працює, як віл, та іноді трапляються такі от припадки. Ми тільки хотіли відвести його до душової, щоб він там посидів якусь годинку та прийшов до тями. Не могли ж ми відправити його додому в такому стані. І все це лишень через нашу доброту… Зрештою, якщо хочете, можете самі відвести його додому, а тоді повернутися і заночувати в нас.
Ренсом стояв у неабиякому замішанні. Інтуїція підказувала йому, що тут діється щось вельми неприємне і підозріле, можливо, навіть злочинне, та з іншого боку йому, як і переважній більшості його однолітків та представників того ж суспільного прошарку, було властиве хоч і дещо безглузде, а проте глибоке переконання у тому, що з такими речами пересічна людина може зіткнутися хіба у книжках і що вони вже точно ніяк не пов’язані з професорами та старими шкільними товаришами. Поза тим, Рейсом усвідомлював: навіть якщо до хлопця тут ставляться погано, відбити його силою ледве чи вдасться.
Тим часом Дивайн щось неголосно втовкмачував Вестону; втім, збоку це виглядало цілком природно: просто господарі за присутності гостя впівголоса обговорюють, як його краще влаштувати. Кінець кінцем Вестон невиразно щось буркнув на знак згоди. Ренсом, якого тепер, на додачу до всього іншого, охопило ще й зрозуміле збентеження людини, яка мимоволі напрошується в гості, вирішив втрутитися і вже було повернувся до них, коли Вестон заговорив до хлопця:
— Ну й завдав же ти нам сьогодні мороки, Гаррі. Якби в цій країні були нормальні закони, то я б давно знайшов на тебе управу. Ану замовкни і витри шмарклі! Гаразд уже, сьогодні до душової не підеш…
— І ніяка то не душова, — схлипнув недоумок, — зовсім не душова. Я туди більше не піду…
— Він говорить про лабораторію, — устряв Дивайн. — Якось його там випадково замкнули на кілька годин, і він чомусь страшенно перелякався. Як то кажуть, знаєте, маленький полохливий індіанець! — Дивайн повернувся до хлопця: — Послухай-но, Гаррі, ось цей ласкавий добродій відведе тебе додому, тільки спочатку трохи перепочине. А ти поки що посидь собі тихенько у передпокої, я дам тобі чогось смачненького! — І він цмокнув губами, дуже схоже продемонструвавши звук, із яким вилітає з пляшки корок, — Ренсом пригадав собі, що ще у школі це був один із улюблених Дивайнових фокусів, — а Гаррі коротко реготнув, одразу зметикувавши, про що мова.
— Нехай заходить, — буркнув Вестон, повернувся і зник у домі. Ренсом було завагався, проте Дивайн став запевняти, що Вестон насправді дуже тішитиметься його товариством. Це була, звісно, неприхована брехня, але Ренсомові так хотілося нарешті відпочити і чогось випити, що він знехтував правилами пристойності і слідом за Дивайном і Гаррі увійшов до будинку. Невдовзі він уже сидів у кріслі і чекав на Дивайна, який пішов принести чогось підживитися.
II
В кімнаті, до якої провели Ренсома, дивним чином поєднувалися розкіш і занедбаність. Незашторені вікна наглухо закривали віконниці, на голій підлозі впереміш валялися картонні коробки, стружки, старі газети і черевики, а на шпалерах світилися плямами ті місця, де за попередніх господарів були картини і меблі. Водночас посеред усього цього гармидеру стояли два дуже дорогі крісла, а у смітті — воно вкривало столи суцільним шаром — бляшанки з-під згущеного молока і сардин, дешевий посуд, черстві окрайці хліба, недопиті горнятка з чаєм та недопалки мирно сусідили із сигарами, устричними черепашками і порожніми пляшками з-під шампанського.
Господарі дому десь загаялися, і Ренсом мимохіть став думати про Дивайна. У нього виробилося особливе ставлення до цього чоловіка — та своєрідна неприязнь, що її зазвичай відчуваємо до осіб, якими у дитинстві захоплювались, аж доки не подорослішали. Дивайнові просто вдалося на півсеместра швидше, ніж іншим, опанувати той різновид гумору, який полягає у постійному пародіюванні сентиментальних та патетичних штампів, що звучать у мові дорослих. Кілька тижнів ціла школа — в тому числі й Ренсом — мало не падала від сміху коли він із серйозним виразом обличчя просторікував про Незабутні Шкільні Роки та необхідність берегти як зіницю ока Честь і Совість, про Важку Ношу Білої Людини і Дух Чесної Боротьби. Та ще перед тим, як покинути Веденшоу, Ренсом дійшов висновку, що Дивайн — зануда, а в Кембриджі взагалі уникав його, лишень звіддалік дивуючись, чому це інші не зауважують, наскільки він банальний і позбавлений смаку. Потім Дивайна абсолютно несподівано обрали до ради Лестерського коледжу, а далі він не менш таємничим чином почав примножувати свої статки. З тих пір він змінив Кембридж на Лондон, де, як подейкували, «обертався в ділових колах». Про нього часом згадували за розмовою, і тоді наприкінці зазвичай говорилося: «А він по-своєму збіса кмітливий хлопець, той Дивайн», або заявлялося жалісливим тоном: «Ледве чи я коли-небудь збагну, як цей тип зумів злетіти так високо». Наскільки можна було судити з короткої розмови у дворі, давній шкільний товариш Ренсома змінився зовсім мало.