Моя газета, треба віддати їй належне, стояла трохи осторонь цього бедламу. Хоча мого нарису, де я описував акцію голодування в Києві за рятунок Острова, редактор не прийняв.
«Пиши, — сказав, — про літаючі тарілки. Отой нарис про НЛО над Петрівкою у тебе вийшов незле.»
Редактор був патріотом, і навіть вів в нашій газеті україномовну сторінку. Але він добре знав, які «бабки» зав’язані на цьому будівництві. Люди, які вклали кошти в ці мости, мали змогу заткнути непокірним роти і через меншу суму. І не тільки редактору провінційної газетки.
Президент будівництво дозволив… Дозвіл підписав і директор заповіднику, великий природолюб, автор кількох розчулених книг про Острів…
В самий розпал історії з мостами археологи відкрили в районі майбутнього будівництва поселення чотирьохтисячолітньої давности.
Посередині селища колись був камінний храм. А трохи віддалік — поховання.
І саме сюди мала стати свого часу «лапа» мосту.
Ось тут — то воно й почалося, «очєвідноє — нєвєроятноє».
Одним з моїх журналістських здобутків було вміння підтримувати добрі стосунки з героями своїх нарисів. Часом це могло дати цікаву інформацію. А часом — просто дружні відносини.
Якось я спускався в каналізацію з діггером, котрий «по життю» працював слідчим у кримінальних справах. Пікантність ситуації полягала в тому, що ці дві лінії його життя не перетиналися. Ні його колеги, ні приятелі — екстремали не знали про подвійне життя цього чоловіка. Я сам дізнався випадково. Коли ото мене замели в КПЗ, запідозривши в осквернені могил з метою продажу «на метал» сталевих огороджень, вкрадених на Листопадовому цвинтарі.
Віктор, ім’я я звісно змінив, виручив мене. І з того часу ми потоваришували.
Якось я був у нього в гостях. Віктор жив самотою — дружини у ментів довго не затримуються. А особливо — у ментів з екстремальним хобі.
Мова зайшла за мости та Острів, бо якраз тоді ця тема набрала найбільшого розголосу.
— Маєш рацію, — сказав Віктор, коли я виголосив перед ним промову про енергетичну цінність заповідника, — Острів це навіть не флора з фауною… І не тільки історія… Це Сила…
Коп, як я дражнив Віктора на американський штиб, добув з письмового столу зошит, з якого стирчали газетні вирізки і ще якісь друковані папірці.
— Ось подивись, — сказав, — вісімнадцяте століття… Російська армія веде турецьку війну… Солдати рубають дерева, перекопують Острів редутами. Якраз у районі Святилищ… Починається чума… Хто не втік, той помер…
Я слухав з цікавістю. Знав, що просто так Віктор не завів би цієї розмови.
- Імператриця дарує Острів Потьомкіну. Той збирається будувати тут палац… Швидко по тому раптово помирає в дорозі…
Коп знову зашелестів папірцями.
— Німці — меноніти… Жили на Острові близько ста літ… Покинули його, бо, за словами одного з керівників громади, «не мали ні в чому щастя».
Знову шурхіт папірця.
— Архітектор Вознесенський… Побудував мости через Острів… Мости… Через місяць опісля закінчення будівництва чи — то помер, чи — то наклав на себе руки.
— Попередній міський голова, — продовжував Коп опісля паузи, — активно пробивав ідею нових мостів… За будівництво пропонував розплатитись з інвесторами землею Острова… Помер… дуже загадково. Принаймні, пів-міста впевнено, що його отруїли.
Коп закрив зошит. Сказав тихо:
— Це лише те, що на поверхні. Я маю більше інформації.
— Чого це раптом ти зацікавився мостами? — спитав я.
— Це не для преси, — буркнув Коп. Я зітхнув.
Але у мого приятеля видно свербів язик.
— Тільки тобі… І не для друку. Вбито двоє людей. Будівник і сторож. Обоє — протягом тижня, в один і той самий час, близько півночі. Сторож був на своїй зміні, будівник затримався у друга, також сторожа. Обом відрізано голови.
— Чого? — перепитав я ошелешено.
— Голови відтято холодною зброєю, можливо великим ножем, або шаблею, — продовжував спокійно Коп, — дуже гострою, за словами мед експертів — ідеальний зріз… Після смерти вони ще йшли… без голів… Тіла знайшли у кільканадцятьох метрах по сліду крови.
— Охрініти! — вирвалося у мене, — просто кіно «Горець»… Залишиться тільки один…
— Ти, журналюго, дурний, — серйозно мовив Віктор, — Це люди… У них родини…
— Та в’їхав я… Але ж це означає…
— Третій випадок, — продовжував Віктор, — на щастя не закінчився смертельно. Директор заповідника затримався на роботі… На нього напали в приміщенні музею… За його словами він бачив в руці у нападника довгого ножа, навіть більше — щось схоже на шаблюку. Врятувало його те, що він встиг зачинитись у кабінеті. Нападник двері вибивати не став. Потерпілий говорить, що чув якісь голоси, але в тому не впевнений. Нападав на нього один… невисокий, з довгим волоссям… Це все, що він встиг роздивитись. Про попередні випадки директор нічого не знає, як і не знає ніхто… Нам наказано мовчати. І ніяких контактів з пресою.