Коп слухав мене не перебиваючи, а коли я закінчив, мовив рівно:
— Ти, чортів говнюк, ти розумієш, що дивом залишився в живих?
— Себто? — спитав я заскочено.
— Поруч з тобою сидів убивця! Псих, котрий замочив двох чоловік і лише дивом не прикінчив третього! А ти дві години слухав його маячню! Де твій диктофон?
— Він заборонив мені його вмикати, — збрехав я, — я стенографував у блокноті.
— Який він з вигляду? Розповідай!
Я описав невисокого юнака, чорнявого, скісноокого, татарського типу. Зодягненого в білу футболку і брюки. Засмаглого до чорноти. Нічого спільного з русявим красенем Туром.
Потім Віктор повіз мене до себе на роботу. Складати фоторобот. Зрештою, він був коп…, або мент, якщо хочете. І хороший мент. Професіонал…
Він не запідозрив мене в брехні. Зрештою, для чого мені було б покривати вбивцю…
Найцікавіше, що я мав не лише голос Тура в диктофоні. У мене була фотографія з минулорічного Купальського свята язичників. Тур стояв там в колі, біля вогнища, гордо відкинувши голову. У тій же самій футболці з богохульними написами. Поруч з жінкою — жрицею, яку в язичницьких колах звали Арійською Відьмою.
Я знав, що Віктор пошле на Острів своїх людей… По моєму фотороботу хлопця, ясна річ, не пізнає ніхто, але Відьма спілкувалась з Туром, вони розмовляли біля вогню трохи не всю святкову ніч. Вона могла згадати цей живий цитатник Ніцше… Обличчя вона запам’ятовувала погано, а ось характери і розмови — занадто добре.
Жриця дійсно згадала Тура…
— А, отой хлопчик… Поклонник Каунта Грішнака, він же Варг Вікернес… Він приносив мені читати книгу цього Варга… Цитував філософів напам’ять… Дуже розумний, дуже гордий…
Я відвів її набік, подалі від язичницької тусовки, і увімкнув диктофон.
— Ну, і яка ваша думка? — спитав, коли Турів голос замовк.
- Істина, — сказала жриця, — за межами досяжного…
— Думаєте, це він убив тих двох людей?
— Ні, - мовила жінка, подумавши, — напевне ні… Якби він міг перейти від слів до діла, він не вважав би своє життя безсенсовним… Але ж він якраз і страждав від того, що не є таким, як отой його Варг Вікернес.
— А жінка з храму? Це може бути божевіллям?
— Може бути… а може бути й видінням… Це один з тих випадків, коли складно поставити діагноз..
— Слідчий сказав мені, що акінак, про який йшла мова, і досі в запасниках музею. Від нього збереглося саме руків’я і уламок леза… Вбити ним неможливо, тим більше він ніде і не зникав…
— Можливо, — сказала жриця, — в Наві цей меч зберігся краще.
Відьма пообіцяла, що нікому не оповість про своє знайомство з Туром і дотримала слова. Віктор же якось обмовився, що розслідування подвійного вбивства зайшло в глухий кут.
Тура я більше не бачив і не маю уявлення, де блукає цей божевілець, котрий спізнився народитись на чотири тисячі років.
Міст продовжують будувати, а оскільки кошти, виділені на це періодично розкрадаються, процес посувається дуже повільно.
Чи скоро на древні камені стане опора мосту?
Я вже давно не живу в Z, але якось мені наснилось, що по новозбудованому бетонному монстру йде вона… прекрасна, наче музика вітру… І місячне світло танцює на лезі акінаку… Її не цікавлять раби, вона шукає тих, хто «замовив» святотатство. І відстань, скажімо, від Z до Києва не зупинить месницю, бо в Наві інші дороги.
Цікаво, кого вона віднайде першим?..