Тривога поволі все міцніше стискає мене зсередини.
— Тобі треба поголитися, — кажу я, вдивляючись у незвичну щетину на його підборідді.
Він завжди бував чисто виголеним, не враховуючи борідки, яку носив однієї зими, коли я ходила до початкової школи.
Він усміхається, потираючи своє неохайне підборіддя.
— А тобі — нові легені. Що, з’їла?
Я закочую очі, а він сміється з власного жарту.
— Як минув концерт?
Він знизує плечима.
— А, ти ж знаєш.
— Я рада, що ти знову виступаєш! — бадьоро кажу я, всіма силами намагаючись мати перед ним добрий вигляд.
— Хворе горло одужує? — питає він, кидаючи на мене стривожений погляд.
Я киваю, ковтаючи на знак того, що запалення в моєму горлі починає відступати.
— Уже в мільйон разів краще!
Його очі сповнюються полегшенням, і я швидко змінюю тему, перш ніж він знову почне розпитувати про лікування.
— Як твоя нова квартира?
Він дарує мені найяскравішу усмішку.
— Блиск! Там є ліжко і ванна!
Його усмішка повільно згасає, і він знизує плечима.
— Ось майже і все. Упевнений, житло твоєї мами краще. Вона завжди вміла створити домашню атмосферу будь-де.
— Може, якби ти просто зателефонував їй…
Він хитає головою й перериває мене.
— Проїхали. Серйозно, все добре, серденько. Квартира прекрасна, і в мене є ти й моя гітара! Що ще мені треба?
Мій шлунок стискається, але у двері стукають, і входить Джулі з темно-зеленою тацею в руках, повною їжі.
Тато бачить її й розквітає.
— Джулі! Ти як?
Джулі ставить тацю й демонструє йому свій животик. Для тієї, яка останні п’ять років твердила, що ніколи не матиме дітей, їй до смішного не терпиться їх мати.
— Бачу, ти зайнята, — каже тато, широко всміхаючись.
— Поговоримо пізніше, тату, — я переводжу курсор на кнопку завершення дзвінка. — Люблю тебе.
Він салютує мені, і розмова обривається. Запах яєць і бекону підіймається від тарілки, а поряд із нею на таці стоїть велетенський шоколадний коктейль.
— Ще що-небудь треба, Стел? Товариство?
Я кидаю погляд на її вагітний живіт і хитаю головою, відчуваючи, як несподівана хвиля зневаги заповнює мої груди. Я люблю Джулі, але я справді не в настрої обговорювати її нову маленьку сім’ю, коли моя розпадається.
— Зараз зателефонує По.
Мій ноутбук дзеленчить — саме вчасно, — і на екрані вистрибує фотографія По і зелений символ слухавки. Джулі потирає живіт, дивлячись на мене чудним поглядом, а тоді напружено, збентежено всміхається.
— Гаразд. Приємного вам часу!
Я натискаю кнопку «прийняти», і на екрані повільно проступає обличчя По з густими чорними бровами поверх знайомих теплих карих очей. Він постригся, відколи я бачила його востаннє. Коротше. Охайніше. Він усміхається мені від вуха до вуха, і я намагаюся всміхнутись у відповідь, але зрештою виходить щось більше схоже на гримасу.
Я не можу викинути з голови образ батька. Такий сумний і самотній, у ліжку, і все одно зморшки на його обличчі глибокі й сповнені виснаження.
А я навіть не можу відвідати його.
— Привіт, mami[3]! Вигляд у тебе ФІГОВИЙ, — каже він, відставляючи свій молочний коктейль і мружачись на мене. — Знов накидаєшся своїми шоколадними пудингами?
Я знаю, що в цьому місці маю засміятися, та, схоже, вже витратила свій денний ліміт удавання. А ще навіть не пів на десяту.
По хмуриться:
— Отакої. Що сталося? Це через Кабо? Знаєш, обгоріти на сонці — не жарт.
Я відмахуюсь і натомість підіймаю тацю, наче іграшку, щоб показати По мій «сніданок лісоруба». Яєчня, бекон, картопля й молочний коктейль! Звичайна річ для наших побачень за сніданком.
По дивиться на мене з викликом, наче мені не вдасться так просто змінити тему, але не може у відповідь не підняти свою й продемонструвати мені ідентичний сніданок — ось тільки його яєчня гарно прикрашена цибулею-різанцем, петрушкою і… Стривайте.
Ні фіга собі, трюфелі!
— По! Де ти трюфелі доп’яв?
Він підводить брови, всміхаючись.
— Треба з собою приносити, mija[4]! — каже він і переміщує веб-камеру, щоб показати візок для ліків, перетворений на ідеально впорядковану полицю зі спеціями. Замість пляшечок із пігулками він уставлений банками та особливими приправами й стоїть під капличкою його улюбленого скейтбордиста Пола Родріґеса й всієї колумбійської збірної з футболу. Типовий По. Їжа, скейтбординг і fútbol — три його БЕЗУМОВНО улюблені речі.