Я притуляюся до дверей, дивлячись їй услід, доки її підбори цокають геть по коридору. Вона зупиняється біля поста медсестер, де Барб гортає якісь папери.
— Барб, так? Дозвольте, залишу вам мій мобільний, — чую я, доки вона відкриває сумочку й дістає звідти гаманець. — Якщо цевафломалін не подіє, Вілл може стати… ще тим подарунком.
Барб нічого не відповідає, і тоді вона дістає з гаманця візитівку.
— Він уже так часто розчаровувався й очікує розчарування знов. Якщо не слухатиметься, зателефонуєте мені?
Вона кидає візитівку на стіл, а поверх неї жбурляє сотню, наче це якийсь шикарний ресторан, а я — столик, біля якого треба упадати.
Вау. Це просто круто.
Барб витріщається на гроші, підіймаючи брови на мою матір.
— Це було не до речі, вам не здається? Вибачте. У нас так багато…
Її голос стихає, і я дивлюся, як Барб бере зі стола візитівку й гроші, зустрічаючи погляд матері з тією ж рішучістю, з якою дивиться на мене, коли змушує ковтати ліки.
— Не хвилюйтеся. Він у надійних руках.
Вона тицяє сотню назад у руку матері, ховає до кишені візитівку і дивиться повз матір, зустрічаючись очима зі мною.
Я знов прослизаю в палату, зачиняю за собою двері та обсмикую комір футболки. Підходжу до вікна, потім знов сідаю на ліжко, а тоді знов до вікна, розсуваю жалюзі — ці стіни починають тиснути на мене.
Треба вибратися назовні. Мені потрібне повітря, не наповнене антисептиком.
Ривком відчиняю двері шафи, щоб узяти толстовку, натягую її й видивляюся на пост медсестер — чи шлях вільний.
Жодних ознак присутності Барб чи моєї матері, але за столом сидить на телефоні Джулі, акурат між мною і вхідними дверима, якими я потраплю одразу на сходи — єдині в будівлі сходи, що ведуть на дах.
Тихенько зачиняю двері й крадуся коридором. Намагаюся пригнутися нижче від медсестринської стійки, та коли чувак метр вісімдесят на зріст намагається прошмигнути не висовуючись, спритності в нього — як у зашореного слона. Джулі дивиться на мене, і я припадаю спиною до стіни, намагаючись злитися зі шпалерами. Вона дивиться на мене, звузивши очі, й віднімає телефон від рота.
— Куди це ти намилився?
Показую на пальцях, що йду.
Вона хитає головою, знаючи, що я ув’язнений на третьому поверсі, відколи минулого тижня заснув біля торговельних автоматів нагорі в корпусі 2, спричинивши розшук по всій лікарні. Я складаю руки в благальному жесті, сподіваючись, що розпач, який ллється з моєї душі, спонукає її передумати.
Спочатку нічого не виходить. Її обличчя лишається жорстким, погляд не змінюється. Потім вона закочує очі й жбурляє мені маску, перш ніж змахом руки відправити на волю.
Дякувати Богові. Понад усе мені зараз треба вшитися з цього вибіленого пекла.
Я підморгую їй. Принаймні вона справжня людина.
Виходжу з крила КФ, штовхаючи перед собою важкі двері на сходи й перестрибуючи через дві сходинки, хоча вже поверхом вище мої легені палають. З кашлем чіпляюся за металеві поручні, проминаю четвертий поверх, п’ятий, а потім шостий і нарешті підходжу до великих червоних дверей із прибитою величезною табличкою: «АВАРІЙНИЙ ВИХІД. ПІД ЧАС ВІДКРИТТЯ ДВЕРЕЙ СПРАЦЬОВУЄ СИГНАЛІЗАЦІЯ».
Дістаю з задньої кишені гаманець і виймаю щільно згорнутий долар, що зберігаю в ньому для таких випадків. Тягнуся нагору і втикаю банкноту у вимикач сигналізації на одвірку, аби сигнал не спрацював. Прочиняю двері, зовсім трохи, і крізь них вислизаю на дах.
Потім нахиляюся й закладаю гаманець між дверима та одвірком, аби ті не захряснулися в мене за спиною. Урок, засвоєний на гіркому досвіді.
Мою матір схопив би інфаркт, бачила б вона, як я заклинюю двері гаманцем Louis Vuitton, подарованим нею кілька місяців тому. Але це ідіотський подарунок для того, хто нікуди не ходить, окрім лікарняних кафетеріїв.
Хоча б під двері його можна підкласти.
Я встаю, глибоко вдихаю й машинально заходжуся кашлем, коли холодне, різке зимове повітря обпікає мені легені. Приємно, однак, бути надворі, а не сидіти замкненим в однотонних стінах.
Я потягуюся, підіймаючи погляд у блідо-сіре небо. Прогнозовані сніжинки нарешті повільно кружляють у повітрі, осідаючи на мої щоки й волосся. Повільно підходжу до краю даху та сідаю на крижаний камінь, звісивши ноги вниз. Видихаю, почуваючись так, ніби стримував цей видих, відколи опинився тут два тижні тому.
Усе звідси здається прекрасним.
Хоч у якій лікарні я опинявся, завжди знаходив спосіб вибратися на дах.
Я бачив паради з даху в Бразилії, людей, схожих на яскравих різнобарвних комах, які танцювали вулицями, дикі й вільні. Я бачив Францію, охоплену сном, Ейфелеву вежу, що яскраво сяяла вдалині, бачив, як тихо згасало світло у квартирах на третьому поверсі, а в небі ліниво проступав місяць. Я бачив каліфорнійські пляжі, воду, що простирається на довгі милі, людей, які вранці першим чином ніжаться в прекрасних хвилях.