— Маєш передсмертне бажання? — викрикую я, зупиняючись за вісім кроків від нього — більш ніж безпечна дистанція. Він, може, й має, а я от точно ні.
Його щоки й ніс червоні від холоду, тонкий шар снігу зібрався на його хвилястому русявому волоссі й на капюшоні його бордової толстовки. Коли в нього такий вигляд, я майже здатна повірити, що він не такий уже ідіот.
Але потім він знов починає балакати.
Знизує плечима, жестом указуючи через дах на землю внизу.
— Моїм легеням хана. Тож насолоджуюся краєвидом, доки можу.
Як поетично.
І чому я очікувала чогось іншого?
Вдивляюся повз нього й бачу, як мерехтить обрій міста далеко-далеко на відстані. Святкові вогні, яскравіші, ніж будь-коли, вкривають кожен дюйм кожного дерева, оживляючи парк унизу. Деякі навіть натягнуті між деревами, утворюючи чарівний навіс, під яким можна пройти, відкинувши голову й роззявивши рота.
За все своє життя я жодного разу не була на даху. З тремтінням натягую на собі куртку, охоплюючи тіло руками, і переводжу погляд на нього.
— Гарний краєвид чи ні, нащо ризикувати навернутися з сьомого поверху? — питаю я його, щиро дивуючись, що може бути в голові у людини з дефективними легенями, яка лютої зими видирається на дах.
Його блакитні очі загоряються так, що в мене йойкає в шлунку.
— Ти колись бачила Париж із даху, Стелло? Чи Рим? Чи хоча б ось це? Це єдине, проти чого вся ця медична дурня здається незначною.
— Медична дурня? — питаю я, роблячи два кроки до нього. Шість кроків. Межа. — Завдяки цій медичній дурні ми досі живі.
Він фиркає, закочуючи очі.
— Завдяки цій медичній дурні ми не можемо бути там і жити по-справжньому.
Моя кров починає скипати.
— Ти хоча б знаєш, як тобі пощастило брати участь у цьому випробуванні? А ти сприймаєш усе як належне. Розбещений мажорний покидьок.
— Стривай, звідки ти знаєш про випробування? Розпитувала про мене?
Я не зважаю на його питання й продовжую.
— Якщо тобі байдуже, то забирайся, — парирую я. — Нехай хтось інший посяде твоє місце у випробуванні. Хтось, хто хоче жити.
Підіймаю погляд на нього, спостерігаючи, як падає сніг у проміжку між нами й зникає, осідаючи у твань під нашими ногами. Ми мовчки дивимось одне на одного, а тоді він знизує плечима з непроникним виразом обличчя. Він робить крок назад, знову до краю.
— Твоя правда. Тобто я все одно помираю.
Я звужую очі. Він цього не зробить. Чи як?
Ще один крок назад. І ще один. Його кроки риплять по свіжому снігу. Він не зводить з мене очей, закликаючи сказати щось, зупинити його. Змушуючи гукнути його.
Ближче. Майже на краю.
Я різко вдихаю. Холод дряпає мої легені зсередини.
Він заносить ногу над краєм, і від самого вигляду обриву моє горло стискається. Він не може…
— Вілле! Ні! Зупинись! — кричу я, підступаючи ближче до нього. Моє серце оглушливо калатає.
Він зупиняється з завислою над прірвою ногою. Ще один крок, і він би впав. Ще один крок, і він би…
Ми мовчки дивимось одне на одного. Його блакитні очі цікаві й допитливі. А тоді він заходиться реготом, гучним, глибоким і диким, і це так знайомо — наче сіль на рану.
— О Боже. Твоє обличчя зараз було просто безцінне, — він перекривляє мій голос: — «Вілле! Ні! Зупинись!»
— Ти що, негіднику, знущаєшся? Нащо ти це робиш? Розбитися на смерть — це тобі не жарт!
Відчуваю, як мене всю трусить. Вганяю нігті в долоню, намагаючись зупинити тремтіння, і з цим розвертаюсь і йду від нього.
— Ой, годі тобі, Стелло! — кричить він мені вслід. — Я ж лише дуркував.
Я відчиняю двері й переступаю через гаманець, бажаючи опинитися якнайдалі від нього. Чому я взагалі переймаюся? Нащо дерлася чотири поверхи вгору, аби перевірити, чи він живий?
Збігаю на кілька сходинок униз, підіймаю руку й розумію… Я забула надіти маску.
Я ніколи не забуваю про маску.
Сповільнюю крок, а тоді взагалі зупиняюся — виникає ідея. Підійнявшись назад до дверей, я повільно витягаю доларову купюру з вимикача сигналізації, кладу в кишеню і кулею лечу вниз, на третій поверх лікарні.