— Тобі не можна вірити, — перериває вона мою вбивчу інтонацію. — Тому ось як усе буде. Ми будемо виконувати процедури разом — так я знатиму, що ти їх справді робиш.
Закладаю за вухо олівець, що тримав у руці, й холоднокровно відповідаю:
— Завжди шукаєш спосіб побути зі мною якнайдовше.
Вона перериває дзвінок, але, присягаюся, на мить я побачив її усмішку. Цікаво.
Наступні два дні ми проводимо здебільшого в скайпі і, хоч як дивно, не лише викрикуємо накази. Вона демонструє мені техніку приймання пігулок із шоколадним пудингом. Страшенно геніально. І смачно. Ми дихаємо в інгалятори, лежимо під крапельницями й разом відмічаємо пройдені процедури та ліки в її застосунку. Але Стелла мала рацію кілька днів тому. Чомусь те, що я виконую процедури, допомагає їй розслабитися. Поступово вона стає все менш суворою.
І, не брехатиму, вже за два дні мені набагато легше вставати вранці з ліжка. Дихається явно краще.
У другій половині другого дня я починаю надягати свій віброжилет і здивовано підстрибую, коли у двері вривається Барб, готова до нашої звичайної бійки через нього о четвертій годині. Вона завжди виграє бійку й напинає його на мене, пригрозивши замкнути в ізоляторі, але це не зупиняє мене від спроб позбутись його.
Я закриваю ноутбук, різко обірвавши розмову зі Стеллою в скайпі, і ми з Барб дивимось одне на одного, як у класичному протистоянні зі старих вестернів. Вона переводить погляд із віброжилета на мене, і сталевий вираз її обличчя потрохи перетікає в шокований.
— Очам не вірю. Ти надягаєш свій віброжилет.
Я знизую плечима, наче нічого особливого не сталось, і кидаю погляд на компресор — ще раз упевнитись, що все під’єднав правильно. Як на мене, все добре, але минув чималенький проміжок часу, відколи я робив це сам.
— Четверта година, ні?
Вона закочує очі й пронизує мене поглядом.
— Під час усієї процедури не знімати, — каже вона й вислизає за двері.
Не встигають двері зачинитись, як я розкриваю ноутбук, викликаю Стеллу в скайпі, звісившись униз головою з ліжка з рожевим судном для зригування слизу в руці.
— Чуєш, вибач. Барб… — починаю я, коли вона відповідає на дзвінок, і змовкаю, помітивши її відсторонене обличчя, повні губи, складені в похмуру гримасу, з якою вона дивиться на свій телефон. — Ти в порядку?
— Так, — вона підіймає на мене очі й глибоко вдихає. — Увесь мій клас у шкільній подорожі в Кабо.
Вона розвертає телефон, щоб показати мені фото в інстаграмі — гурт людей у купальниках і сонячних окулярах радісно позує на піщаному пляжі.
Знизує плечима й відкладає телефон. Я чую крізь комп’ютер, як вібрує її жилет — монотонний гул у такт моєму.
— Мене просто трохи прибило, що я не з ними.
— Розумію, — кажу я, думаючи про Джейсона з Гоуп і про все, що пропустив за останні кілька місяців, живучи опосередковано, їхніми повідомленнями й дописами в соцмережах.
— І я планувала цю цьогорічну подорож, — каже вона, що мене не дивує. Вона, мабуть, планує кожен крок у своєму житті.
— А твої батьки? Вони б тебе відпустили? — з цікавістю питаю я.
Навіть до зараження B. cepacia моя мати зарубала б цю ідею. Шкільні канікули я завжди проводив зі звукозаписами.
Вона киває, її очі наповнюються цікавістю через моє питання.
— Звісно. Якби я була достатньо здорова. А твої ні?
— Ні. Хіба що, звісно, тамтешня лікарня заявить про нову чарівну терапію лікування B. cepacia стовбуровими клітинами.
Я сідаю й вихаркую в судно цілий згусток слизу. Кривлячись, лягаю знов. Пригадую, чому я постійно знімав цей жилет, доки не почалось оце.
— До того ж я там уже був. Там гарно.
— Ти там був? І як? — нетерпляче питає вона, підсуваючи ноутбук ближче.
Спливають розмиті спогади, і я бачу, як поряд зі мною на пляжі стоїть батько, і нам на ноги накочує хвиля, а наші пальці в’язнуть у піску.
— Так, я їздив з татом у дитинстві, до того як він пішов.
Я надто заглибився в спогади, щоб слідкувати за язиком, але якось дивно чути від самого себе слово «тато».
Навіщо я їй це сказав? Я ніколи нікому про це не кажу. Навряд чи взагалі згадував батька протягом багатьох років.
Вона розтуляє рота, аби щось сказати, але я швидко переводжу розмову на пейзажі Кабо. Аби не про нього.
— Пляжі гарні. Вода кришталево чиста. До того ж усі супер-суперлюб’язні й спокійні.
Бачу, як наростає пригніченість у її очах під час мого натхненного резюме, тож згадую випадковий факт, почутий на каналі Travel.